Чигиринський сотник - Страница 111

111

— А я осьо покепкую комусь там! Як візьму нагайку, то будеш ти в мене бідне! Ану вилазь, хто там сховався!

Михась із Лесею насилу стрималися, щоб не зареготати. Зиркнули одне на одного та й порозумілися враз: нахилилася мала бісурканя й прошепотіла щось пардусові на вухо. Звівся той, виліз із-за куща, позіхнув, показавши гострі зубиська, та й почав помалу спускатися до багаття.

— Господе, твоя воля! — видихнув характерник, уздрівши здоровезного цяцькованого котиська, що із бичка завбільшки був. — А се що за проява?!

Коли ж тут і Михась із Лесею повиходили з тої лози. Глянув на них Обух, щось хотів було сказати, та тільки борлаком смикнув.

— Слава Дажбогу, — каже першою Леся.

Обух знай мовчав і тільки дивився на них обох. А тоді й головою похитав.

— Еге, оце дівка! Одна брова варта вола, — а другій брові й ціни нема… То се вона тебе сюди допровадила?

— А хто ж! — каже Михась. — Щоб не вона, то пропав би! Якби ти бачив, що за зміюка за нами гналася… А здоровезна, а хижа, що страх Божий!

А Леся й зашарілася, наче маківка в житі.

— Та що я там зробила… — каже засоромлено. — Всі ми батькові Трояну служимо, то що ж!

Коли ж тут заіржало щось на оболоні. Зиркнув малий козак, аж до них гнідий біжить. Зрадів, що хазяїна бачить, і давай його за вуха губами хапати. А тоді на радощах став диба і заходився гасати берегом туди-сюди та вибрикувати, аж курява здійнялася.

— Ти ба, — каже Михась, — і коник мій знайшовся!

— Та ми всі уціліли… — каже йому характерник. — То на тебе наслали з того світа тую зливу і повінь, та чомусь не вийшло в них нічого!

— Мабуть, чуває над ним сила Господня, — каже Леся.

— Та ще й одна чарівниця мала помагає йому… — підморгнувши, каже Обух. І до Михася: — Таланить тобі, сину… і красуня, й розумниця — золоте дівча! Про таку ото в давніх піснях співається:

Як до церкви йшла, то зоря зійшла,
А із церкви йшла, то друга зійшла.
Пани її стрічають, шапки здіймають,
Шапки здіймають, у неї питають:
«Чи ти царівна, чи ти королівна»?
«Я не царівна, ні королівна,—
Дажбожа дочка, ясна панночка»!

Тут уже обоє зашарілися, Леся й очі додолу опустила. А Михась і каже:

— Та я ж хіба що… я нічого!..

— Добре, дітки, — каже тоді характерник, — давайте ж тепер до вечері! Голодні, мабуть, еге?

— Я так їсти хочу, аж шкура болить! — каже Михась.

А Леся зітхнула сумно і погукала котиська до себе. Як прибіг він до неї, то поклала вона йому долоньку на голову й каже:

— Пора вже мені…

— Куди? — питає Обух.

— Мушу вже назад вертатися… збуває моя сила! Нехай Господь береже вас обох!

Похитав головою характерник, та нічого не відказав на теє.

— Проведи мене чи що… — каже мала бісурканя Михасеві.

Та й попрямувала берегом, а Михась із нею подався. Як зайшли вони за кручу, де річка повертала, спинилася Леся і каже:

— Ну, отут і прощаємося…

Понурив голову Михась і питає, помовчавши трохи:

— А побачимося ми ще з тобою?

— Хтозна, — сумно каже Леся. — На все Божа воля…

— Та воно так!.. — буркнув Михась.

І замовкли обоє.

— До Голуня тут уже рукою подати… — озвалася перегодя мала бісуркання. — Он там брід перейдете, а далі верхи…

Та й знов замовкла. Стоїть і дивиться ніяково на Михася, обнявши котиська за шию. Отак мовчали вони хвилю чи дві, аж Леся не втерпіла й каже:

— То, може, поцілуй мене…

Облизнувся Михась і, ступнувши вперед, поклав їй долоню на плече. А тоді смикнув до себе та так уп’явся в губи, що Лесі аж дух забило! Насилу видерлася вона за хвилю, головою покрутила й каже:

— Ого! Ти так раніше не цілувався…

— Та то я розсмакував уже… — пробурмотів засоромлено Михась. — Чекай-но… ти куди це?!

А Леся назад відступила, помахала йому долонькою, усміхнулася ніяково — і розтанула, мов імла на воді.

V

Другого дня пополудні забовваніли на обрії гаї та переліски, о праву руч блиснула вдалині річка, і повіяв од берега дужий вітер, нагинаючи високі степові трави.

— Ну от, — каже характерник, — ондо тобі Ворскла-ріка, а попереду, за гаєм, і той город буде, которий Голунем зветься…

— Довго ж ми до нього добивалися! — каже Михась.

— А довгенько… Якби не чарівниця ота мала, то ще хтозна, як воно обернулося б! Гайда ж бо вперед…

Та й пустили коней учвал. Як поминули гай, розляглася перед ними широка прогалина, а обабіч неї забовваніли високі кургани, що поросли барвінком.

— Цвинтар тут чи що? — питає Михась, роззираючись довкруги.

— Воїни і шляхта поховані в сих могилах… — каже Обух. — Курганів цих довкола Голуня стільки, що й не злічити!

І обернув коня та й почав підійматися на вершину Кургана. Як виїхали вони на чолопок, то Михасеві й дух забило.

До самісінького обрію лежали перед ними руїни величезного міста, оперізані високим земляним валом. Видно було, що хтозна-одколи той вал стоїть, бо поріс він терням, лозою і всяким хабуззям, укрився зеленою травою й бур’янами, а подекуди розмитий був чи розкопаний і крізь ті прогалини хоч конем було заїжджай. З одного боку зеленіли ліси та гаї, з другого огинала його Ворскла, де ще видніли сліди давньої пристані. Та не те диво було, що той вал такий давній, а те, що город лежав у нім такий великий, що й око його не могло засягнути.

111