Чигиринський сотник - Страница 108

108

— Нічого, козаче, — каже бісурканя єхидно, — як візьмуть тебе чорти на вила та в казан зі смолою вкинуть, то не такої заспіваєш!

— Ой, налякала! — зареготався Михась. — Та хоч із сіллю мене там з’їжте… все одно наше буде зверху! Не було ще такого, щоб пітьма світло перемогла. Як не судилося мені Троянів Ключ донести, то інший знайдеться… а ви всі пропадете й сліду після вас не зостанеться! Знаєш, яка сила Дажбожа? Ніщо її не здолає!

— Оце так ти віриш у міць небесну?

— А певно! — каже Михась. — Господь завжди перемагає, а зло завжди у безвість іде, — на сьому світ стоїть!

— Гаразд, — каже відьма, — давай так учинимо… Як оддаси мені зараз ту ляльку, що на шиї у тебе, то можеш іти собі безборонно на всі чотири вітри! Згода?

Зареготався малий козак і каже:

— З ким ти балакаєш, почваро! Не оддасть запорожець образ Матери Лади, бо що то з нього й за лицар був би? Хіба тоді приберете його до рук, як голову мені з пліч здіймете!

— Значить, не оддаси?

— Не оддам, хоч ріжте мене!

— І се останнє твоє слово?

— Останнє!

Тут усміхнулася бісурканя й каже:

— Добре, їй-богу, добре! Отсе видно, що козак ти… а то я вже й засумнівалася було!

Та й відстебнула ремінець, зняла шолом разом із забралом і кинула його додолу. Сяйнули на сонце коси золотом щирим, усміхнулися очі, блакитні, мов небо, і побачив Михась, що не хто се перед ним, як ота мала бісурканя, що Леся зветься.

Малий козак і рота роззявив. А тоді як закричить:

— Ох ти ж, кляте дівчисько! То се ти по мене приїхала?

— А хто ж іще! — каже Леся.

— Здогадувавсь я, що ти нечистому служиш, та певности не було… — каже Михась утомлено. — Ну, що ж, доведеться погибати! А все через тебе, нікчемне ти створіння…

Тут упала мала бісурканя в траву і як зарегочеться! Витріщився на неї Михась, не тямлячи, що це з нею сталося, навіть котисько той цяцькований сів на задні лапи і очі вирячив, здивовано ворушачи вусами, а вона знай сміється і сміється.

— Та чого се ти!.. — заволав Михась обурено. — Нічого собі… ще й регоче, ти диви!

А Леся втерла сльози, сіла на землі й каже:

— Ох, козаче… добра в тебе душа, хоробре серце, але, не во гнів нехай тобі буде сказано, дурненький ти трохи! — І, подумавши, докинула: — Та й не трохи, а таки добряче!..

— Се я дурненький?! — перепитав Михась розлючено.

— Та вже ж не я!

— Я — дурний, еге?

— Ще й як!

— А я осьо тобі дам зараз за такі слова!

— А от і не даси!

— А дам!

— А не даси!

— А от побачиш!

— А спробуй!

— А думаєш, не спробую? Бо нічого дурним мене узивати!

— А ти доведи, що розумний!

— Довести?

— Еге ж!

— А як?

— А от скажи, звідки діти беруться?

— А що, думаєш, не знаю вже?

— А певно, що ні! От скажи, скажи!

— А що, гадаєш, не скажу?

— Авжеж, не скажеш!

— А от і скажу!

— От і скажи!

— От і скажу!

— Та й звідки вони беруться?

Надув щоки Михась, замовк на мить і каже:

— Лелеки їх приносять, от звідки!

Витріщила Леся на нього очі, а тоді зітхнула й рукою махнула безнадійно.

— Гаразд, — каже, — менше з тим…

Та й підвелася, зняла з його шиї петлю, лика розтяла і каже докірливо:

— Ну чого ти такий нездогадливий, Михасику?

— А що? — питає малий козак.

— Невже мене ти за пекельницю міг узяти? Хіба ж я на неї схожа?

Зиркнув на неї Михась і каже:

— Ти бісурканя?

— Бісурканя.

— І мати твоя бісурканя була?

— Еге ж!

— І за мене вбили її козаки у Вовчій балці?

— За тебе.

— То чого ти мені полуду на мізки наводиш! Хто з нас тоді Чорнобогові служить?

Зітхнула мала бісурканя.

— Як ти сказав, так воно і є, тільки не служу я Чорнобогові…

— А як се вийшло?

— Та так, що вдалася я у батьків рід, а не в материн… Як уродилася на світ, то побачила матінка моя, що в мене золоті коси… а се означало, що успадкувала я кров тієї войовниці, що боронила Дажбожий храм на горі Заруб! І до Иру належу, а не до Пекла.

— Та й що далі?

— Хотіла вона убити мене, та пошкодувала… От і оддала бабуні, що в Трояновій долині жила.

— А бабуня чия?

— То батькова мати.

— То ти не на їхньому боці?

— А певно, що ні!

— А чого ж Троянів Ключ хотіла вициганити в мене?

Усміхнулася Леся, й знову засяяли її очі, блакитні мов небо.

— Та то я пожартувала трохи… Хтіла побачити, який то козак із тебе!

— Добрі мені жарти! — буркнув Михась. — А сяя гадюка чого в тебе на шиї?

— Та хіба ж се гадюка!

— А що ж воно таке?

Почула змія, що про неї балакають, і засичала, дриґаючи роздвоєним жалом.

— Ящірка се, тільки безнога.

— А не кусається?

— Та певно, що ні! Ручна вона і ласкава дуже… осьо візьми, то побачиш.

Та й зняла ту змію і дає Михасеві.

— Е, е!.. — каже малий козак, одступаючи. — Забери її од мене! А котяку сього хижого ти де вискіпала?

— Не котяка се, а звір, що пардусом зветься… Служить він мені у потребі, як треба кудись податися.

— То він теж ручний?

— Ручний.

— А чого ж ікла шкірить?

Підійшла мала бісурканя до Михася і по голові його погладила. Та й каже котиськові:

— Мурчику, се хороший хлопчик, хороший! А добрий який, а який гарний, а хоробрий… а що вже розумний! — і пирхнула зо сміху на останньому слові.

108