Чигиринський сотник - Страница 107

К оглавлению

107

І тихо зробилося, тільки чутно було, як тріщить хмиз у багаттях.

— І раз! — озвалася бісурканя, звівши руки.

Насилу вимовила вона теє, як шугонуло увись полум’я усіх дев’яти огнів, аж лизнули омахи верховіття дерев.

— І два!

І знову вдарили огненні стовпи угору, розлетівшись золотими іскрами навсібіч.

— І три!

Заревів огонь, метнувшись угору, та враз і упав додолу, бухнувши їдким сірим димом.

— Нехай Чорнобіг милує! А се що таке?! — кашляючи, вигукнула бісуркання.

Тут і відьми усі загомоніли.

— Ти хто така, приблудо?

— Глянь, глянь… знак у неї на грудях!

— Та вона ж із наших!

— А чого ж молода така?

— І золота змія на шиї… не простого роду, видать!

Михась таки не втерпів: звівся на ліктях поглянути, що ж воно за лихо іще там прибилося. І очі витріщив, бо такого дива ще в житті своєму не бачив.

Посеред капища, осяяна полум’яними омахами дев’яти багать, стояла молода бісурканя. У сріблястій кольчузі була вона, в зерцалах і в шоломі з опущеним забралом. На шиї в неї звинулася кільцем золотава змійка, що знай звивалася та роззявляла пащу, дриґаючи роздвоєним жалом, а по праву руч стояв здоровезний хижий котисько. Був він із доброго бичка завбільшки, рудий мов глина, і від ніг до голови поцяцькований здоровими темними плямами. Певне, злякався трохи котисько, бо роззирався навсібіч і погрозливо шкірив ікла — не підходь до мене, мовляв!

Вийшла уперед найстарша відьма й питає:

— Що ти хочеш, дитино?

А бісурканя гордо звела голову й крикнула:

— Козак сей належить — мені!

Як вигукнула вона теє, знову шугонуло увись полум’я дев’яти огнів, а відьми аж зателесувалися з люті.

— Се наш ясир!

— Ти звідки така тут узялася, мандрьохо?

— Ти ба, ще молоко на губах не обсохло, а вже рівною нам хоче бути!

— Тобі ще ляльками гратися, а не з нами балакать!

— Ану цитьте мені всі! — гаркнула найстарша відьма. І до бісуркані:

— Се жертва матінці Неї, котору принести зараз їй маємо! По якому праву хочеш забрати її?

Тут пирхнув котисько і засичав, припавши до землі, а огні знов завирували, бризкаючи золотими іскрами.

— А ти не знаєш, хто була моя мати? — каже бісурканя. — Чи, може, не знаєш, як вона загинула?

Загомоніли відьми, перемовляючись між собою, коли ж найстаріша й каже:

— Та бачимо ми, що ти Одноокої донька…

Випросталася тоді бісурканя й каже:

— Се вира моя за матір, що забили козаки у Вовчій балці! Був він причиною її смерти, то мусить зараз умерти за теє. Кров за кров, такий закон!

Як почув теє Михась, то й мороз йому по шкурі пішов: давній то був закон і не траплялося ще такого, щоб хтось його порушив.

— І що ж ти з ним зробиш? — питає найстаріша.

— А що! — каже бісурканя. — Однесу на той світ і батькові Чорнобогу до ніг складу. А там уже нехай думає, що з ним робити…

— А наша жертва?

— А якої ще жертви вам треба? Та там усе пекло зрадіє, як потрапить Троянів Ключ їм у лапи!

Перезирнулися бісуркані й загомоніли.

— Закон є закон!

— Се ж вира за кров!..

— Через нього сестер наших убили!

— А як той страшний прийде, то що йому сказати?

Махнула рукою найстаріша й каже:

— Се наш ясир… то що даси нам за нього?

— А се я виру свою повинна ще й викупляти? — питає бісурканя.

— Треба щось кинути на вівтар замість цього недолітка…

— А й правда! — каже молода бісурканя.

Та подумала і зняла із шиї дорогий ланцюг. Як сяйнув він у її руках, стало видно, що почеплений до нього золотий медальйон, а на нім знак бісуркань викарбувано. Оздоблений він був шляхетним камінням, і так горіло воно у світлі огненних омахів од багаття, що й очі сліпило.

— Ого! — каже стара відьма. — Се Одноокої спадок… не шкода оддавати?

— За кров її нічого не шкода! — каже молода, гордо звівши голову.

— Нічогенький викуп! — загомоніли бісуркані.

— Сей почеп ціни не має!

— Ще з нащада світа зробили його!

— А муж Мокошин його візьме?

— Йому ж кров жива потрібна!

Похитала головою стара бісурканя й каже:

— Та, може, ми уласкавимо його якось… — І зітхнула: — Бери, дочко, свою виру, коли вже так!

Підійшла бісурканя до вівтаря, і побачив Михась, що геть вона мала — недомірок, та й годі! От дістала вона ґанджар із-за пояса, утнула йому пута на ногах і накинула петлю на шию.

— А ми, — каже найстаріша відьма, — поїдемо з тобою попліч, щоб чогось не сталося! Гайда, дівчата!

Сіла бісурканя на того котиська верхи, смикнула до себе Михася, аж він заточився, насилу вдержавшись на ногах, і каже:

— Не встигнете ви за мною, сестри… їхатиму я засвітами, де один крок за версту буде, то навіть вепри ваші не здоженуть мене. — Та й пхнула котиська ногою: — Вперед, братику!

І враз усе пропало — і городище теє, й відьми, і ліс. Не встиг Михась і зоглядітися, як опинилися вони на полі, де буяло різнотрав’я, і побачив він, що до самого обрію цвіте там дикий мак, а за річкою сідає багрове сонце. Спинила бісурканя свого котиська, поставила Михася перед собою і каже:

— Ну що, собачий сину, попався мені в руки? Начувайся ж тепер!

Шарпнувся малий козак, а руки за спиною зв’язані, хтів було кляту відьму ногою копнути, а котисько загарчав і зуби вишкірив погрозливо — не чіпай мою пані, мовляв! Плюнув тоді Михась і каже:

— Кого ти лякаєш, прояво? Запорожця, лицаря Матінки Божої? Іди он умийся спершу!

107