Чигиринський сотник - Страница 102

102

Михась і сплюнув зневажливо.

— У тебе, батьку, і горілку Господь людям приніс із неба! А ти як надудлився її оце, то й варту проспав…

— Та то часом у козаків буває, сину, — розсудливо відказав Обух. — Тут нічого не вдієш.

— Буває?! — перепитав Михась. — А якби нас у полон зайняли та образ Пречистої Панни забрали? І вся нечисть пекельна — Мурмило, Барабаш, Вернигор, літавиці оті страшенні й бісуркані на вепрах, — поприходили та реготатися стали, що, мовляв, узялися козаки Пречистій Діві служити, та пороху забракло? Пошли, каже, дурня Богові молитися, то він і лоба поб’є, еге? Що тоді, батьку, було б?

Зсунув характерник шапку і потилицю почухав.

— Та… погано було б! — каже.

— О-то-то! — потакнув Михась. — А ти кажеш, горілка од Бога… Якби од нього вона була, то ти варту не проспав би! Ти ж був як колода нечутенна — вони тебе нагайкою, а ти тільки очима лупаєш!

А тоді як заревеш мов бик: «Горілки хочу, горілки!»

І давай за баклагою шукати…

— Та невже це я таке казав?! — не повірив Обух.

— А який же ж дідько іще! А знаєш, батьку, що роблять на Січі, як гетьман булаву взяв до рук і похід оголосив?

Характерник понуро мовчав.

— Дно у всіх барилах вибивають і горіляку випускають всю на землю! А яка покара тому, хто в поході горілку смалить… га?

— До стовпа та киями! — буркнув Обух.

— Так ото ж! А ти нажлуктився її, як той віл браги, що й за честь козацьку забувся!

— Правда твоя, сину… — каже характерник, зітхнувши. — 3 цією горілкою завжди якась халепа виходить! Наче й смачна вона, а як надудлишся, то завжди якогось лиха доскочиш…

— О-то-то! — каже Михась. — Якби не втік я та не здибав тих дівок, що коло берега танцювали…

Обух тут і вуха наставив.

— Танцювали?!

— Авжеж, — каже Михась. — За руки побралися, колом ходять та ще й виспівують:

Оре, оре Голубонько,
Оре, оре Кострубонько.

— А далі? — обернувся до нього характерник.

— А далі щось про тютюн… що я тебе, мовляв, не любила…

— …серпаників не носила, — підхопив Обух, — серпаники продавала, тобі тютюн купувала… еге?

Михась і очі витріщив.

— А ти звідкіля знаєш?!

— Ох, сину, — каже характерник, — я багато всього знаю! Та й на чому вони скінчили?

— Жне, жне Голубонько… а далі знов про тютюн… А що воно за пісня така?

Насупився Обух та й каже:

— Не пісня то, сину, а дійство таке… Оце на Купала стають росалки у коло, а одна посередині, й що вони співають, те вона й робить. А співають вони про Голубонька-Коштрубонька, як він оре, сіє, жне, молотить, віє, меле, вчиняє тісто і хліб пече… А як спече він, то має наїстися того хліба і вмерти.

— Вмерти?! — перепитав Михась.

— Еге ж… Далі вони співають: «Ожив, ожив Голубонько, ожив, ожив Коштрубонько» — і все наново починається.

— А нащо?

— Так роблять вони щороку, й від того хліб родить на полях, худоба плодиться на обійсті й звірина у лісі. Недобре, що перебив ти їм ту забаву…

— Еге?

— Не доспівали вони до краю, то недорід може бути. Але, видно, так воно вже судилося… Прийшов у світ Дажбожий Ключ, то не буде вже ця земля такою, яка вона раніш була!

— А то чом?

— Чом, чом! — буркнув характерник. — Мабуть, так Господові треба…

Якусь хвилю їхали вони мовчки.

— А що воно таке тії серпаники? — раптом поспитався Михась.

— Хліб такий із несходженого тіста…

— Як ото коржі?

— Ні, грубший. Пекли його за сивої давнини й носили росалкам на Купала, щоб вони отой корогод водили… зараз уже й забули про те.

— А хто ж той Голубонько, що про нього вони співають?

Пахнув Обух люлькою й каже:

— Це, сину, батько Дажбог, владар землі й неба, що вічно живе ув Ирі святому. Давно-давно, як ходив він по сьому світові, то показав людям, як треба в полі робити. Узяв золотого плуга, роззувся, запріг пару волів добрячих та й виорав кількоро десятин. Посіяв, заволочив, а як збіжжя вродило, вижав золотим серпом, змолотив… та й спік урешті паляницю, що мов сонце була, така пишна! Ото й колядка є про теє:

Ой у полі плужок оре,
А за плужком Господь ходе,
Господь ходе, налягає,
Святий Петро поганяє…

— А що, й Петро там був?

— А певно! Не хтів зразу до праці братися, бо він ледаченький таки трохи, а Господь і каже: «Ану йди, собачий сину, бо як потягну зараз батогом! Я осьо святий та й то за чепіги взявся, а ти носом крутиш!» А Петро йому на те: «А хто ж браму стерегтиме. Господе?» А батько Троян у одвіт: «Та облиш ти ту браму к чортовій матері… як залетять грішні душі до Иру, то нехай витають собі там! Шкода чи що?»

— І що?

— Та й випхав його в шию. Дав батога й каже: «Гляди ж, Петре, правуй добре… а то як борозну скривимо, то всі чорти з нас, богів, сміятимуться!»

Поруч залопотіли крила, й на плече Михасеві сів Кирик.

— О-о, — вигукнув характерник, — заявився нарешті! Де се був, гуляко?

— Де був, там нема, — буркнув крук.

— А нас тут замалим у полон не зайняли! — поскаржився Михась. — А ти отсе літаєш десь! Бачив щось?

— Пролітав уранці тут отой чоловік на змієві,— відказав крук. — Сів коло кляштора, походив у руїнах і полетів собі.

— Куди?

— До Лубнів.

— А стежі?

— За Удаєм не видно. Кілька роїв проїхало тим берегом, одна хоругва стоїть у селі.

102