Чигиринський сотник - Страница 103

К оглавлению

103

Характерник подумав.

— Дубні ми вже минули, — нарешті сказав він. — А далі вже не так заселено… З великих річок ще Сула буде, Хорол і Псел.

— А малі?

— А малих і не злічити! — Обух насупився. — Тільки отсей Мурмило зі своєю зміюкою непокоїть мене…

— То що будемо робити?

— Учвал треба гнати — до вечора, може Хоролу сягнемо… А коні як потомляться, то пересядемо на поводових.

— А й правда! — погодився Михась. — Будемо, як тії татаре, що на ходу коней міняють.

— А ти лети та кинь оком наокіл, чи не пантрує там на нас яка проява… — звелів Обух крукові. І до Михася: — Що ж, сину, вперед… гаття!

Та й пустили коней учвал і помчали, аж земля під копитами закурілася.


Кількоро день гнали вони степами. Не зазнавав ще Михась такої шаленої їзди: як починало мило падати із жеребців, перескакували вони на поводових і мчали далі, збавляючи ходу тільки на переправах та як малі річки убрід переходили. Їсти доводилося на ходу, тримаючи в одній руці повід, а в другій шмат вудженини чи коржа; ввечері малий козак насилу злазив додолу і дибав на розкарячених ногах, заточуючись мов п’яний, бо все під ним хвилями ходило. За вечерею засинав він із ложкою в роті, повіки самі злипалися, а насилу заплющувався, як увіччю починав пливти степ, далека риска обрію й земля, що шалено втікала назад. Допіру починало благословлятися на світ, характерник будив його — і скажена їзда починалася знову.

Аж якось Обух і каже:

— Оце вже і Псел буде скоро… Остатня велика річка, а там і до Більська шапкою докинути!

— А ще ж і назад їхати!.. — жахнувся Михась.

А характерник і насупився.

— Не загадуй наперед, сину… нам аби до Голуня дістатися, а там Господь поможе… Без нього, святого, ми й кроку не ступили б!

Збавили вони ходу і пустили жеребців клусом, бо місцевість стала нерівна, почали траплятися видолинки, мочажини, озера, що позаростали рогозою, а потім о ліву й о праву руч зазміїлися балки, які поробила тала вода, що збігала навесні до річки.

— Мабуть, треба тут стати, сину, — каже Обух, озираючись навсібіч. — Попасемо коней, бо геть зморилися, та й самі перекусимо, що Бог послав…

— Отуто краще, — каже Михась, зупиняючи гнідого коло круглого озерця. — І вода під боком, і паша для коней добряча!

Та й зліз із коня й вудила у нього з рота витяг. За кількоро хвиль на березі вже палахкотіло багаття, у казанку закипав куліш, а характерник розстелив скатертину на землі й чикрижив запоясником шинку, що зсохлася у саквах і стала тверда як підошва.

— То далеко ще їхати? — поспитав Михась, коли вони попоїли й уклалися горізнач на траві.

— Сьогодні Псел перепливемо, як Бог дасть… — відказав характерник, пахкаючи люлькою. — А там ще днів зо два. Тільки чує моє серце, що чатують на нас…

— І я чую!.. — буркнув Михась, замислено дивлячись удалеч примруженими очима.

— І що?

— Лихо нас тут якесь має спіткати.

— Чи не на переправі?

— Хтозна.

Залопотіли крила, і на груди Михасеві сів Кирик.

— О, гуляка прилетів! — сказав Обух. — Що там на білому світі чувати?

Крук застромив дзьоба в пір’я і почав скубтися.

— Чоловік на змієві,— нарешті сказав він.

— Далеко?

— За кількоро гонів.

— Та й що?

— Подався за річку.

— Ще?

Кирик ухопив кавалок шинки, що лежав на скатертині, й, спритно підкинувши його угору, зловив і проковтнув.

— Бісуркані,— сказав він.

— Що? — схопився Михась.

— Десятків зо два, — незворушно сказав крук.

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — Далеко?

— Години за дві будуть коло річки.

Обух замислено посмикав себе за вус.

— Значить, вирішили прилапати нас на переправі…— сказав він. — Десь і козаки мають тут бути.

— Що робитимемо? — поспитався Михась.

— Поїдемо балкою, — подумавши, сказав характерник. — Там усе заросло деревляччям, то згори нас не буде видно. Завидна переправлятися не будемо, а десь опівночі тихенько перепливемо на той бік та й знову підемо плавнями та болотами.

— На дощ наче збирається… — буркнув Михась, зиркнувши в небо.

На обрії вже нависли тяжкі чорні хмари, й чутно було, як вряди-годи бухає грім.

— Дощ нам у пригоді стане, — сказав Обух, надіваючи вуздечку на коня. — Гайда, гайда!

Михась підтягнув попругу на своєму жеребцеві, плигнув у сідло і, провадячи за собою поводового, рушив услід за характерником, який уже спускався долиною, що поросла вільховим запустом і лозою.

— А мені що робити? — поспитався Кирик, який сидів у Михася на плечі.

— А ти не знаєш? — здивувався малий козак. — Літай над нами, а як що побачиш, то кажи! Гайда, ледацюго!

На дні балки було сухо. Видно, що весною тут ішла вода, яка нанесла сюди очерету, равликів і куширу, що сірою куделею повис на деревах і чагарниках.

— Високо ішла повінь!.. — буркнув Обух, який їхав попереду. — У два чоловіка заввиш… бач, повісмо аж на верховітті зачепилося!

Михась озирнувся. Хмара була вже просто над ними, а на її сталево-сірому тлі чітко і гостро вирізнявся силует крилатого змія з перепончатими шкуратяними крильми.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Обух задер голову.

— Не бачить він нас… Здогадався, певне, що балкою поїхали, а якою, то й хтозна!

Свінула блискавиця, вогненними френзлями розпанахавши небо над головою, застугонів страшенний вітрюган, зриваючи воронячі гнізда з дерев і жбурляючи туди-сюди гайвороння, яке летіло над балкою, прогримів грім, а потім упала така злива, що світу не стало видно. Михась із характерником умить намокли до нитки; долиною почала бігти вода, і за хвилю коні вже брели у бурхливій каламутній течії. Обух озирнувся і щось гукнув Михасеві, махаючи рукою.

103