Чигиринський сотник - Страница 101


К оглавлению

101

Тут вийшов наперед характерник і долоню на плече Михасеві поклав.

— Ні, сину, так не годиться… Що взяли дівчата, теє взяли, а з тебе плата належиться! Якби не вони, то пропали б ми обоє…

— Якої ж плати їм треба?

— В Ир Дажбожий хочемо попасти і янголами поробитися! — загаласували нехрещені душі.

— Доста вже по сьому світові вештатися!

— Так уже сії мочарища та багна у печінки в’їлися, що нехай їм усячина!

— Послужили ми Матінці Ладі, то нехай тепер приймає нас до себе!

Михась тут і второпав, що вони од нього хочуть.

— А як же ж сеє зробити? — питає він у росалок. — Бо я не знаю!

— Візьми Троянів Ключ, — каже йому Обух, — накресли ним Коштрубове свастя у повітрі й скажи: «Ідіть собі з Богом, гожії діви!»

Подумав малий козак, зітхнув та й розшморгнув поворозки. Як дістав він тую ляльку, що на шиї в нього висіла, то засяяла вона, аж очам боляче стало.

— Ex, — каже Михась, кинувши оком на тих дівок та на розкоші їхні небачені,— шкода вас відпускати, дівчата… Такі ви гарні!..

— Якби ще людей не їли, то ціни їм не було б! — буркнув Обух.

— А осьо ця дужа яка! — показав Михась на росалку, що здорова як лошиця була. — Так вона мені до вподоби припала, батьку! Ото впорався б я із тим ділом, що Господь мені завдав, то взяв би її та й оженився…

— І що ми з тобою робили б, хлопчику? — питає насмішкувато росалка.

— А що! Я козакував би, а ти мені сорочки прала б, їсти варила, корову доїла…

— Поросят гляділа б, еге? — питає тая дівка вкрадливо.

— Та певно ж! А на Різдво закололи б їх та ковбас напекли і ковбиків… А вони знаєш які добрі!

Як зареготалися росалки, то мало не попадали всі! Аж коні полякалися та захропли — подумали, певне, що роздеруть зараз їх нехрещені душі…

— Ой, держіть мене дві, а то одна не вдержить! — каже тая дівка, утираючи сльози. — Не дитина се, дівчата, а скарб многоцінний… — Та й споважніла. — Не судилася я тобі, хлопчино, у сім житті! Навіть якби одного віку ми були і справді сталося теє, що ти кажеш, то добра з того не вийшло б…

— А то чом?

— Бо доля твоя уже в книгах на небі записана… І назначена тобі не я.

— А хто ж? — питає Михась, насупившись.

— Підростеш, то побачиш… А зараз відпусти наші душі, бо вже й зоряє он у небі.

Озирнувся Михась та й бачить, що яріє крайнебо ясно-червоним огнем, а над річкою вже сонно загомоніло птаство у комишах. Ще трохи — і виткнеться сонце над степами.

Зітхнув він і вже хтів було виголосити тії слова, що підказав йому характерник, — та й зупинився.

— А можна, — питає,— так зробити, щоб усі пішли, а ця мені лишилася?

Підійшла тоді тая дівка й присіла перед ним.

— Отсе так ти мене уподобав, що розлучитися не можеш? — питає його лагідно. І по голові погладила. — Як одбудеш своє на сім світі, то, може, й зустрінемося ми в наступному житті… А зараз відпусти нас, бо натомилися ми поневірятися!

Та й пригорнула його до себе і поцілувала в обидві щоки. Заплющив очі Михась, бо наповнилися вони слізьми, та й пробурмотів ледве чутно:

— Ідіть собі з Богом, гожії діви!

А як розплющився, то й очам не повірив: порожньо було кругом, тільки вітер траву нагинає на пагорбі.

— Обуше, — каже малий козак, — се снилося мені чи таки справді все воно було?

Зітхнув характерник і завдав сакви на поводового.

— Не шкодуй, — каже, — сину ні за чим! Бо стільки ще у житті доведеться згубити…

— То вони отсе ув Ир полетіли і Господь їх янголами поробить?

— Та які з них янголи! Дасть їм батько Троян нове життя та й знов пошле в сей грішний світ.

— І що?

— А тут заміж повиходять та будуть з чоловіків своїх кров пити і мозок їхній їсти… Бачив таких жінок?

— Ні.

— То ще побачиш… Ото ж вони всі з росалок і поробилися, которі людей їли… Ну то й годі про теє! Їдьмо відціля хутчій, а то ще знов яка проява нас тут на белебні угледить! Та ще ж і через Удай треба перепливти…

Виліз Михась на коня та й озирнувся востаннє навкруги. Сонце вже виглянуло на овиді, роса мерехтіла у траві, й лелеки кружляли над заплавою. Зітхнув малий козак і перший почав спускатися з пагорба, а за ним Обух рушив, провадячи двох коней на поводі, та й подалися вони до річки, що бігла в долині.

IV

Було вже добре за обіди, як переправилися Михась із характерником через Удай і, промкнувшись через ліс, що був о ліву руч од мочарищ, виїхали у чисте поле. Ні хутора там не видно було, ні чабанів зі стадом чи отарою — тільки трави стояли височенні, що й чоловік із конем сховається. Дістав тоді Обух люльку, натоптав її тютюном і каже:

— Отепер і закурити можна, щоб удома не журилися!

Та й викресав огня і, поклавши кусник запаленої порхавки до люльки, зачав пахкати, аж геть тим димом оповився. Їхав іззаду Михась та знай носом крутив, а тоді каже:

— І як ото ти його куриш, батьку, що мені аж дух осьо забиває!

А характерник йому на те:

— Багато ти тямиш у сьому ділі… тютюн сам Господь створив для пожитку людям! Хто люльку курить, той живе довго і ніколи не хворіє.

— А то чом?

— Бо неначе вуджена шинка стає і ніяка зараза його вже не бере! Якось на Хортиці копали ми яму та й натрапили на могилу давнього запорожця — певне, ще з тої пори, коли князі в Києві сиділи. Лежала коло нього люлька з кулак завбільшки, і тютюн стояв у горнятку. А сам козак як живий — зсохся мов тараня і наче камінь став, хоч цвяхи ним забивай. Так і здається, наче ось-ось очі розплющить та й, лупнувши ними, поспитає: «А якого ката ви тут робите, бісові діти?»

101