Чигиринський сотник - Страница 98

Не встиг він зоглядітися, як з усіх усюди сипонули вони — і з верб поплигали, неначе тії малпи, і з осоки повискакували, геть замурзані багнюкою, і з річки почали виринати, в куширі усі та ряскою обліплені, й на тому березі з комишів почали вилазити та через річку пливти наввимашки — аж поприбігали і так обступили малого козака, що й миша не проскочить.

— Тихо мені всі! — гаркнула ота дівка, що передніше з Михасем розмовляла. І глянула на нього суворо. — Ану одвічай: ти що це тут робиш, вражий сину? Підглядав за нами, еге?

— Та хто там підглядав! — вигукнув Михась, зацьковано озираючись навсібіч. — Заблукав я у степу… чую, наче співає щось, то й вибрів сюди!

— Ні, підглядав, підглядав! — зателесувалися дівки, вимахуючи погрозливо руками.

— Та кому ви треба, голі та замурзані, як чорти! — крикнув Михась. — Еге, було б на що подивитися! Ти бач, красолі знайшлися! Умийтеся ідіть оно спершу!

— Цитьте, сестри! — звеліла та дівка.

І підійшла до Михася впритул. Висока вона була і дужа, немов лошиця, з крутими стегнами, з довгими руками та ногами, а груди тяжкі були і трепетні, мов дві білі голубки. Присіла перед малим козаком і заглянула йому просто у вічі. Як зустрівся він з нею поглядом, то так і потонув у тих карих зіницях.

— Кажи, — прошепотіла вона, — бугила чи татарзілля?

— Бугила!.. — насилу пролебедів Михась.

Посміхнулася дівка, і побачив малий козак, що вуста у неї червоні, як кров.

— Тут тобі жаба цицьки й дала!.. — сказала вона задоволено.

І блискавкою майнуло у Михася в голові: «Та се ж росалки!» Згадав він усе, що йому Обух про них розповідав, і страшно йому стало, як ніколи у житті, бо втямив, що клямка йому тепер.

А нехрещені душі знай телесуються та плигають з утіхи:

— Ух, ух! Отсе поскоромимося!

— Давненько я людятинки не куштувала!

— Мені руку, руку!

— А мені ніжку!

— А я вушко хочу гам-гам!

— А мені щоб печінки шматочок!

— Та хучій уже ж роздирайте його!

Тут випросталася тая дівка та й каже суворо:

— Ану позамовкали усі! Що, ладу не знаєте? Залоскочемо зразу, а тоді й роздеремо!

— І щоб усім по кусінчику дісталося! — каже якась росалка.

— Усім і дістанеться… Ану взяли його!

Як налетять на Михася кляті росалки! За руки й за ноги вхопили і давай одіж з нього зривати.

— Та що ви отсе коїте, добра б вам не було! — залементував малий козак, дриґаючи ногами. — А щоб вам гак у бік та на вежу! Щоб вас побила лиха година та нечиста сила! Щоб ви бігли галасвіта і не спинялися! Хвойди ви, шкоди, мандрьохи, походюхи, потіпахи непотребні! Ярижниці, гайнóхи, нечупари, нехтолиці, некукібниці, нетóпи і невáри! О Господе, рятуй мене, бо пропаду!

А росалкам байдуже до того: вже чоботи стягли з нього, очкур перервали і штани здерли. Як полетіли Михасеві шаровари у воду, то зареготалися кляті дівки і пальцями почали тицяти в нього.

— Ха-ха-ха-ха-ха! Хіба се козак?

— Та він ще ж дитина!

— І подивитися нема на що!

— А такого лицаря з себе корчив, що не підходь!

— Чого регочетеся, чортові душі! — заволав Михась, почервонівши, мов буряк. — Щоб ви до образів сміялися, лярви безчесні! Щоб на вас боги святії з божниці падали! Щоб вас чорти ухопили й у пекло потягли! Чого зуби гилите, прицуцуваті? Раденькі, що дурненькі, еге?

— Сорочку тепер зняли з нього! — каже та здоровезна дівка, не слухаючи Михася. — І будемо лоскотати!

— Стійте, мандрьохи!.. — заволав відчайдушно Михась.

Та на галас його й уваги ніхто не звернув: учепилося в нього кілька десятків рук, а тая дівка, що на лошицю схожа, вхопила за поли і шарпонула догори Михасеву сорочину.

— О-о-о-ох! — скрикнули росалки, мов обпечені.

Та й порснули навсібіч, впустивши Михася додолу.

Гепнув він знов у воду, аж бризки полетіли. Та й схопився на ноги, перелякано роззираючись.

— У-у-у! — верещали росалки, тікаючи хто куди.

Та на вербу видряпалася, мов кицька, ті в комиші шугонули, а одна з переляку спробувала залізти в лисячу нору — та й застряла, безпорадно совгаючи ногами і блискаючи проти місяця круглим задком.

Глянув малий козак, а на грудях його крізь мокру сорочку яріє багрово-чорним сяєвом образ Матери Лади, — аж на воду відблиски лягають!

— Троянів Ключ! Троянів Ключ! — волали росалки, пірнаючи у воду.

— А, — каже Михась, дотумкавши нарешті, в чому річ, — полякалися, вражі дівки! Тут вам не там, відьомське поріддя! — І зняв голос, аж на тому березі стало чути: — На кого завзялися, мандрьохи голі? Мазепи, замазури, нечупари болотяні! На лицаря матінки Божої, которий образ її святий несе? На воїна Дажбожого, якого сам Господь в опіці своїй тримає? На силу і міць небесну зазіхаєте, еге? Постривайте ж!..

Тут виступила вперед та дівка, що здорова мов лошиця, та й каже докірливо:

— То чого ж ти мовчав, що такий знак на тобі?

— А чого ви кинулися на мене, як ті пси на сало! Слова не можна було сказати, не те що!

— Так хіба ми ж знали… Та й не зі злости все воно чинилося!

— Хто чинить не зі злости, той дістає добрячої хлости! — відтяв Михась. — Клямка вам запала, дівки! Ось перехрещу зараз отсим образом Матери Лади, то згорите усі, як солома, а душі ваші підуть у пекло!

І за пазуху поліз, щоб тую ляльку дістати.

— Ой ні, в пекло ми не хочемо! — залементували росалки. — Не роби… не роби цього, лицарю!

— А куди ж вам хочеться? — питає Михась.