Чигиринський сотник - Страница 97

К оглавлению

— А бий тебе сила божа! Таж князь нас вивішає всіх за сеє!

— А нащо йому сей хлопчак здався, га?

— А хтозна… Кажуть, се брат його менший, которого князь у хурдизі держав, а той утік…

— А чого держав?

— А щоб умер ще маленьким… Бо як виросте, то треба буде з ним спадщиною ділитися, а князь не хоче!

— Ти ба! А я не таке чув…

— А що ти чув?

— Що це син його нешлюбний, которий дременув од батька у козаки! То князь хоче зловити його та нагаїв добрячих усипати… А тоді князем замість себе учинити.

— А Міхала куди діне? Той же ж у нього законна дитина!

— А Міхал, кажуть, трохи того… кýку на мýню!

— Отсе так із тими дітлахами! Наплодиш їх, а тоді думай, що з ними робити… Нехай вони показяться!

Чутно було, як під’їхав ще один вершник.

— Нема? — поспитався він.

— Нема.

— Не втекти йому, — сказав козак, і Михась упізнав голос отамана. — Певне, отут у яру зачаївся… Як буде білий день, зловимо ми сього хлопця.

— А як дремене куди?

— А куди йому дременути? Хіба на той бік Удаю, але ж не перепливе, бо широко! А обабіч кляштора мочарища з такими багнами, що не перескочиш! Як сонце вигляне, всі сліди в степу будуть як на долоні!

— А й правда! — буркнув хтось із козаків. — Татар — і тих ми ловили, а вони ж хитрі мов лисиці!

— То гайда до кляштора… Перекусимо, чим Бог послав, та огня прикладемо запорожцю — може, скаже щось помічне!..

— Ото й правда!

Михась трохи посидів, наслухаючи, як віддаляється тупіт копит, а потім підвівся і почав помалу продиратися крізь хащі. Тільки тепер він утямив, у яку халепу влип: ні коня, ні оружжя, кругом степ, та ще й гоняться за ним козаки з польової сторожі,— а ті сліди вміють читати! Як зійде сонце, кожну зламану галузку побачать вони, кожну прим’яту травину! Та й далеко шукати його не треба — степ рівний мов стіл, то де ж він іще може сховатись, як не в яру? Як подумав теє малий козак, то знову мороз пішов йому по шкурі. Постояв трохи він, розважив усе, а тоді униз спустився і попрямував понад водою, що бігла на дні провалля до річки.

Отак він ішов помалу, аж стало вже видніше попереду і побачив Михась, що тече перед ним Удай, а на тому боці клубочиться імла над заплавою. І тоді долинули до нього якісь дивні голоси, а як прислухався, то почув малий козак, що хтось наче співає.

«Господе, твоя воля! — спинившись, подумав собі Михась. — А це ще що за напасть чигає на мене?»

Постояв він, іще наслухаючи і втямив, що чутно той спів попід берегом, із-за кручі, що височить о праву руч. Не довго думаючи, поліз він крутим глинястим схилом та й опинився нагорі. А там ліг у траву, поплазував на самісінький край урвиська і обережно глянув униз.

І аж рота роззявив од подиву!

Під кручею, в чистому річковому плесі, узявшись за руки, ходили кружком дівчата. У вінках були вони всі, коси розпущені, а що гарні, то як намальовані! Та не те було диво, що гарні, а те що й нитки на них не було — голісінькі всі були, як мати народила. Ото водять корогод, а одна стоїть посередині та й співає:

Оре, оре Голубонько,
Оре, оре Кострубонько,—

а потім усі разом:

Я ж тебе не любила,
Серпаників не носила,
Серпаники продавала,
Тобі тютюн купувала!

І знов позамовкали, а та дівка, що в колі, наспівує стиха:

Сіє, сіє Голубонько,
Сіє, сіє Кострубонько,—

і знов застрибав корогод, і заголосив:

Я ж тебе не любила,
Серпаників не носила,
Серпаники продавала,
Тобі тютюн купувала!

Аж духи забило Михасеві, бо такої краси ще не доводилося йому бачити… Зблискували в місячному сяєві круглясті перса дівочі, ніжною молочною білиною світилися ноги, зграбні й витончені, мов струмені води, ясніли невинною цнотою кирпаті дупці, схожі на два кругленьких гарбузи, й так звабливо та безсоромно вихилялися тії дівки, побравшись за руки, що малий козак очам своїм не вірив. Щоб краще розгледіти тую дивовижу, поплазував він на самісінький край урвиська та й звісив голову вниз, ухопившись за якусь корчомаху, що стирчала з глини. А дівка, що посеред корогода, вже співає:

Жне, жне Голубонько,
Жне, жне Кострубонько.

Та що ж се таке, думає собі малий козак, лупаючи очима. Звідкіля вони тут узялися? Чи се вже сниться мені, що таку химерію бачу?

Та й звісився ще нижче, приглядаючись до тієї чудасії. Коли ж це затріщала корчомаха, за яку він держався, а тоді переломилася — і не встиг Михась утямити, що з ним коїться, як покотився коміть-головою з тієї кручі простісінько у воду.

Аж бризки навсібіч полетіли, так він у річку шубоснув!

Завирувало у нього увіччю, застугоніло у вухах. Схопився він на ноги і став очі терти кулаком та відпльовуватися, аж побачив річкову гладінь перед собою, місячну доріжку на ній і комиші на тому березі, що тонули в сивій імлі. А кроків за десять од себе — тих дівок, що поставали й очі на нього витріщили, немов на диво яке.

— І чого б се я дивився, наче теля на нові ворота? — каже малий козак невдоволено. — Ну впав, то й що?!

— То се… се хрещена душа, еге? — недовірливо поспитала якась дівка, одкидаючи коси за плече.

— А яка ж іще! — буркнув Михась, витрушуючи воду з вуха.

— A-а! У-у-у! — заголосили тут дівки, мов несамовиті,— та й кинулися до Михася.