— А я що робитиму? — поспитався Мурмило.
— А ти, звіздарю, — глянув на нього Ярема, — сідлай свого гада небесного — і на розшуки притьмом! З неба видніше, що на землі коїться. Так чи так, а зловити їх треба тут, у Вишневеччині. Бо над Оріллю вже й татари кочують, а засягають їхні кочовища аж за Ворсклу…
Звіздар мовчки вклонився.
— А мені що діяти, ваша милість? — вбовтнувся у річ Барабаш.
Князь неуважно глянув на нього.
— А ти йди собі…
— Куди?
— А хоч і галасвіта… Ось тобі за службу! — Ярема сягнув до шухляди і, діставши торбинку з грішми, кинув Барабашеві.— Гуляй.
— А шляхетство?!
— Що? — витріщився на нього Ярема.
Барабаш зашморгав носом.
— Ну, пан Мурмило як наймав мене на службу до вашої милости, то казав, що ваша милість до герба мене прийме й шляхтичем учинить, а шляхта — то всі брати між собою, хоч багаті, хоч і без шеляга у кишені…
— А ти що ж, братом хочеш мені стати?! — поволі перепитав князь.
Мурмило виступив уперед і вхопив Барабаша за руку.
— Вибачайте йому, ваша милість… воно дурне й не тямить ще нічого! — І до Барабаша: — Бевзю ти заплішений, як стане господь наш Триглав над цілим світом панувати, то таку винагороду дасть він тобі, яка тобі й не снилася! Будеш радіти весь час і реготатимешся, мов навіжений, таке щастя тобі перепаде!
— А шляхетство? — жалібно перепитав Барабаш.
Звіздар турнув його до дверей.
— А шляхетство не для таких, як ти… рилом не вдався, второпав? Ти ба, чого захтіло!
До покою зазирнув маршалок.
— Ваша милість…
— Що там, Францішку? — поспитався князь.
— Біда, ваша милість… жеребець, що на ньому приїхав сей козак, мало стайню не розвалив! А коні як почули його, то ніби подуріли — прямо на стіни лізуть! Не бувало ще такого!
— Дурню, — люто ревонув Мурмило, зиркнувши на Барабаша, — таж його треба було за брамою лишити… якого дідька ти у стайню його поставив?!
— А що?
— Це ж пекельний кінь… він усі Дубні може сплюндрувати! — І до Яреми: — Зоставайтеся здорові, ваша милість. Я в дорогу… а цього бевзя із собою заберу, нехай далі винюхує, де ті двоє скрадаються!
— І коня свого нехай забирає,— нагадав маршалок.
— Безпремінно, — вклонився звіздар князеві. І до Барабаша: — Гайда, обревку нетесаний!
Михась виїхав на берег, і гнідий заіржав, хвиськаючи себе хвостом по боках і обтрушуючи останні краплини води.
— І як ця річка зоветься?
— Оржиця, — відказав Обух, підтягуючи попругу. — Менша сестра Сули.
— А чого менша?
— Бо притока. — Обух поправив вуздечку і, молодцювато хекнувши, плигнув у сідло. — Гайда, сину… ще не одну річку доведеться долати!
— А кудою поїдемо?
— А ось тут стежечка через мочарища… може, виберемося нею в степ!
Вони заїхали у плавні, й довкола відразу ж задзижчали комарі. Коні брели по коліна в каламутній нетечі, укритій зеленою ряскою. Комиші були такі високі, що комонники ховалися у них з головою.
— По лівому березі Дніпра скрізь отакі болота, — сказав Обух, що їхав попереду. — Як прийшов Батий в Україну, то люде відступили в ці мочарища й селами там понаселялися… Пробували татаре їх узяти, та потопилися у багнах!
— А багато ще нам треба буде річок перепливати?
Обух зітхнув.
— Ого, сину… тут їх сила-силенна! Поки до Голуня дістанемося, то доведеться здолати Удай, Сулу, Хорол і Псел… а озер, боліт і малих річок та потічків і не злічити!
— То ми оце на Дубні прямуємо?
— Та певно ж… Як від Заруба до Більська пряму провести, то проляже вона крізь Яремине гніздо. Але ми, звичайно, гака накинемо, щоб поминути його стороною.
— Шукають нас, либонь…
— Авжеж. Як на мене, знають вони, куди ми їдемо…
— Звідки?
— Доста у них різних підглядачів та поплентачів…
— Сам Барабаш чого вартий!..
— А певно… Та з нами сила і міць небесна, а вона завжди од лиха нас одборонить, сину! Уповати треба на неї, та й самим ґав не ловити, а матися на бачності…
Нетеча вже сягала коням по пахви. Копита глухо чвакали в намулі, й на воді вибухали здоровезні бульбашки. Десь у комишах залопотіла крильми наполохана качка, і Михась здригнувся.
— А не потопимося ми тут, як тії татаре? — перелякано запитав він.
Обух озирнувся.
— Та ні, сину… Знаю я сюю стежину. Тут нас ніхто не угледить…
— Звідки знаєш?
— Як був у Наливайка, то на звіди ходив у ляське запілля…
— Це із Солониці?
— Еге ж.
Гнідий захоркав, і Михась побачив, що вода потроху спадає. Вони проїхали ще трохи, і стало знати, що копита вже грузнуть у річковій ріні, а не в болоті.
— Ну, — сказав Обух, — ось тобі й степ!
Михась нагнувся, проїжджаючи попід комишами, що зімкнулися над головою, і примружився од сонця, що хльоснуло його увіччю.
— Оце вона і є, Вишневеччина… — сказав характерник. — Скільки око засягне, скрізь Яремині землі. Аж під Московщиною його володіння кінчаються…
— А людей багацько тут живе? — поспитався Михась.
— Трохи є… Татаре сюди рідко заходять, бо князь їх уже погромив кілька разів. То люде й селяться помалу..
Михась притулив долоню над чолом. Безкрає дике поле лежало перед ними, сягаючи до самісінького обрію, що вимальовувався удалині темною рискою поміж небом і землею. Трави стояли як вода, то у чоловіка заввиш, то низькі й миршаві на пагорбах та солончаках, де-не-де височіли на тих залисинах здоровезні будяки та чорнобіль, яскрів буркун золотими плямами по видолинках, а на тлі вечірнього неба чітко й гостро вимальовувалися кшталти давніх могил. І все довкруг гуло та бриніло: дзумкотіли бджоли та різні комахи у чашечках квіття, галасувало птаство на болотах, несамовито скреготів деркач за річкою, квакали жаби в плавнях, а в траві щось сичало, сюрчало і свистіло, наче там з сопілкою хтось засів.