Чигиринський сотник - Страница 85

— Всі слуги наші й поплентачі пильнують їх, — відказав Мурмило. — Як заявляться десь ті двоє, то дадуть мені знати…

— І жодної звістки ще не було?

— Жодної, ваша милість.

І знову замовкли обоє, наслухаючи, як брязкає оружжям піхота у дворі.

— Три хоругви розпустив я лівим берегом, — нарешті озвався Ярема. — Бачили їх у Баришівці, та не встигли схопити — певне, хтось…

Двері відчинилися, й на порозі став маршалок.

— Ваша милість, — низько вклонившись князеві, сказав він, — якийсь козачина добивається до вас. Варта затримала його коло брами, чекають вашого повеління…

Князь насупив брови.

— Що за козак, Францішку?

— Хлопчина, років з дванадцять. В жупані з чужого плеча і шаблею при боці — либонь, поцупив десь. Називає себе слугою вашим рукодайним…

— Барабаш! — вигукнув звіздар.

— А що він хоче? — втомлено поспитав Ярема.

— Каже, звістки привіз… та розмовляти буде лише з вашою милістю.

— Ото вже пройдисвіт! — зареготався Мурмило. — Таки винюхав щось!

Князь гостро зиркнув на нього.

— Ти так гадаєш?

— Авжеж! Це з тих, що без мила скрізь пролізуть. Як ото в селі кажуть: хоч дурний, та хитрий.

— Гаразд, Францішку, давай його сюди! — звелів Ярема.

За кількоро хвиль двері знову відчинилися, і маршалок запровадив до покою опецькуватого хлопчину в жупані до самісіньких п’ят.

— Здоровенькі були, ясновельможний пане! — уклонився той з порога. — Нехай жива та здорова буде і ваша жінка, і діточки, і вся рідня ваша, хай живуть і пасуться ваші воли, і бички, і корови, і вівці…

— Ти хто? — урвав його князь.

— Вірний слуга і підніжок вашої милости, потомственний городовий козак Барабаш! Прибічник владаря землі й неба, господа нашого Чорнобога, що вічно живе там, де ні дня ні ночі немає…

Князь нетерпляче перепинив його.

— Чого добивався до мене?

— Дозвольте все до ладу розказати, ваша милість.

— Дозволяю.

— Дякую за ласку, ваша милість. Як узяв ото пан Мурмило мене до вас на службу, то я не їв і не спав, а знай вистежував того обіясника Михася, щоб його чорти вхопили та потягли до пекла! Нещодавно брався я на Переяслов та й дорогою заїхав до рідні, що в Баришівці живе. І два дні там не пробув, аж бачу — сидять у шинку ці два урвителі й горілку п’ють! Уявляєте? І Богун з ними, ваша милість.

— Знаємо ми це все… — буркнув Мурмило.

— Не перебивай! — махнув рукою Ярема. І до Барабаша: — Та й що?

— Чув я, що розпустила ваша милість хоругви по лівому березі, щоб тих гицлів у лика взяти. Побіг до коменданта — не пускають. Іди, кажуть, не годен ти з нашим паном балакати… Рилом, кажуть, не вдався, ґемайн репаний! І слухати не стали, що я слуга вашої милости. Я тоді за тими двома назирці… Винюхав, де вони на кватирю стали. А вже й темно було. Коли ж тут і хоругва у браму заїжджає. Я до ротмістра, так і так, мовляв…

— Еге, еге… та й що? — нетерпляче перебив його князь.

— Той пан ґемайном узивати не став мене. Кількох вояків гукнув та й бігом до тої хати, де тії злочинники засіли. І що ж ви думаєте, ваша милість?

— І що?

— Хтось попередив їх! На коней посідали — і шукай вітра в полі! Пан ротмістр так розлютився, що нагайкою мене сперезав, аж шкура репнула…

— Добре зробив! — буркнув Мурмило.

— Еге, так боліло, що здуріти можна! — поскаржився Барабаш. — Та й нагнав мене. І балакати більше не схотів…

— Далі… далі давай! — поквапив його князь.

— Вирішив я на свій страх та ризик тих гицлів вистежити. Знав, що через тії плавні тільки одна стежина є… Засідлав коня та й за ними. Аж до Тарахтемирова гонив їх, де отой урвитель Михась із якимось дідом балакав…

— Що за дід? — спитав Ярема.

— Такий старий, аж порохно з нього сиплеться… На мерця схожий.

Ярема з Мурмилом перезирнулися.

— П’ятий!.. — буркнув князь. І до Барабаша: — І про що ж вони балакали?

— Не чув я, ваша милість. Але… — Барабаш замовк.

— Ну, ну… та й що? — поквапив його звіздар.

Барабаш надув щоки, мов хом’як.

— Але знаю, куди вони поїдуть, отак!

Князь випростався в кріслі.

— Далі,— звелів він.

— Як спускалися вони з пагорба, сидів я у бур’яні й підслухав, що вони там балакали, гицлі такі! А казали вони ось що: поїдемо, мовляв, до Тарахтемирова та оддихнемо днів кількоро, а то, мовляв, і коні вже потомилися… а потім до Ворскли будемо вирушати, де ота пані живе!

— Пані? — перепитав князь.

— Еге ж, якась там пані є… в городі, що над Ворсклою стоїть! Розвалений такий.

Князь із Тіберусом знову перезирнулися.

— Гелон!.. — буркнув Ярема. — Там самі руїни… тільки колони та рештки мурів лишилися.

— Це той, що у Більську? — поспитав Мурмило.

— Той.

— Далеченько доведеться їм добиватися… А хто ж та пані?

— Шоста, — відказав князь.

Мурмило подумав.

— Якщо так, — нарешті озвався він, — то Лубнів їм не минути, ваша милість…

— Авжеж! — буркнув Ярема. — Якщо їхати вони будуть од Тарахтемирова, то рухатимуться навпрямки, а тут мій край, та ще й заселений густо… Звичайно, Дубні вони минатимуть стороною. А куди ж повернуть?

— Характерник — бувалий козак, всі стежки і шляхи знає,— вкинув звіздар. — Як пірне у степи та плавні, то тільки його й побачиш!

Князь відкинувся у кріслі.

— Зробимо так, — по хвилі озвався він. — Звелю я хоругвам патрулювати на всіх шляхах, а по селах розішлю наказ, щоб старости пильнували за цими двома і в лика їх брали відразу. До Гелона їхати їм довго… зловимо по дорозі!