— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Михась.
А Леся й потягла його насеред обійстя.
— Дивися! — каже.
Та й показала на комин. Звідтіля зразу димом гунуло, потім полетіли золоті іскри, аж ось вилетіла й відьма. Зробила вона одне коло над хатою, далі й друге, та як махне руками — тільки й побачив малий козак, як обернулася вона цяткою в нічному небі.
— А тепер ходи за мною! — каже Леся.
Забігли вони до хати, вхопили тії ночви та й потарганили надвір. Гнідий підбіг до тих ночов, понюхав їх і заіржав тривожно.
— Ну от, — каже дівча, — пора тепер і в дорогу…
— То се і я полечу?! — питає Михась.
— Полетиш… — каже Леся.
— А куди?
— Збирається сьогодні вся нечисть на Лисій горі під Києвом. Будеш ти летіти за бабунею слідом, тільки не побачить вона, бо на тобі тая шапка. А як прилетиш, то вже сам дивися…
— А що, мушу я вслід за твоєю бабунею летіти?
— Таж певно! Покроплю я тебе отсим варивом відьомським, то поведе воно тебе не куди, як на Лису гору… От як жеребець твій копитами землі торкнеться, тоді лишень можеш їхати, куди захочеш.
— А літати?
— А літати вже ні!
Насупився Михась.
— Одного не можу я второпати, — каже, — кому ж таки твоя бабуня служить — Триглавові чи Батьку Дажбогу?
— А ти бачив, якою вона зробилася? — питає Леся.
— Ну, бачив…
— Ото така вона доправди і є. За дня ходить вона старезною бабою і вдає з себе відьму, а насправді вічно молода й гожа… Усе те дано їй для того, аби вивідувати, що пекельна сила замишляє. Як ото дізнається вона про щось, то посилає до Иру Дажбожого ластівку, що живе он у нас під стріхою…
— А чого ж на мене вона завзялася?
— Бо не хоче, щоб кров людська ллялася… Тільки ж того, що в небесних книгах записано, і конем не об’їхати, сам знаєш!
— Так воно так… — буркнув Михась.
— А зараз, — каже Леся, — зробимо ще одне діло… Ножа не згубив?
— Ні.
— То забий осьо сюди його! — та й показала на сволока, де Коштрубове свастя було випалене.
— А нащо? — витріщив очі Михась.
— Як спіткає тебе лихо, — каже Леся, — то з-під сього ножа побіжить кров… Побачу я та й прийду тобі на поміч.
— А ти можеш?
— Та я багато чого можу… — каже мала бісурканя. — Шкода тільки, не безмежна моя сила!
Дістав Михась запоясника та й завагався — діда-небіжчика дарунок! Пошукав тоді він у саквах, знайшов кривого турецького кинджала й загнав його у сволока.
Зітхнула Леся сумненько.
— Ну, — каже, — готовий?
— Угу, — каже Михась.
— Все узяв?
— Угу, — каже Михась.
— То, може… може, хоч поцілував би мене чи що?
Нахилився малий козак і цмокнув її в щоку.
А Леся й засміялася тихенько.
— Хто ж так цілується! Ото вже нетямака…
Та зіп’ялася навшпиньки, обняла його за шию обома руками і вп’ялася в губи. Загуло Михасеві у вухах і голова обертом пішла, таке те діло для нього незвичне було.
— Ну, як?.. — питає дівча.
— Вуста в тебе солодкі й медом пахнуть… — облизнувшись, каже Михась.
А Леся засоромилася й очиці додолу опустила.
— Та я, — каже, — уся солодка, бо коло вуликів пораюся…
Тут заіржав гнідий, аж виляски долиною пішли.
— Що ж, — каже Михась, — пора! А як я же летіти буду?
— Сідай на коня, — каже йому Леся.
Плигнув Михась у сідло, а гнідий диба зірвався і знову заіржав, наче в сурму засурмив. Вмочило дівча віхтя у тії ночви та й покропило коня разом із вершником.
— Пам’ятатимеш мене? — питає Михася.
— До смерти тебе не забуду! — каже той.
Вмочило воно віхтя і вдруге покропило їх.
— Повернешся до мене? — питає Михася.
— Як Бог дасть! — каже той.
Вмочило воно віхтя і втретє покропило їх.
— А капосним дівчиськом узивати не станеш уже? — питає Михася.
Той і рота розтулив, аби сказати, та завирувало все доокруж, засвистіло, — смикнула їх із конем якась нечиста сила й потягла через поріг, а потім у піч, а далі й викинула через комин. Озирнувся малий козак — над ним небо зоряне, а під ним хатка, дворище і дівча у білій сорочці, що махає рукою.
От окреслив він одне коло понад хатою, друге, а далі пхнув коня закаблуками та й полинув увись, де ряхтіли зорі й сяяв рогатий молодик.
Довго летів Михась, правлячи коня понад Дніпром, що лиснів унизу вузенькою сяйливою стьожкою. Десь уже і відьма зустрітися мала б, та нічогісінько не видко було попереду — тільки птаство нічне то вище, то нижче од нього пролітало.
— Добре ж було б отак літати, — каже малий козак сам до себе. — Ні комарів нема, ні мошви…
А гнідий почув теє і собі щось хоркнув.
— Ага, — каже Михась, — і тобі сеє до вподоби припало? А певно, пішки ходити не треба, та й через річки пливати теж! Лети собі та й годі…— Та й посмутнів. — Шкода тільки тую бісурканю було покидати… Що вже розумниця, то аж-аж-аж! І писочок гожий, та й сама замашненька, нівроку… А приязне, а ласкаве! Ну, та може стрінемося іще, як Господь дасть…
Отак летіли вони десь із годину, коли ж унизу замрів якийсь город. Лежав він на Дніпровому березі; коло пристані видно було човни і байдаки поприв’язувані.
— Се, певне, Черкаси… — каже Михась. — А як летіти далі по Дніпру, то Києва таки не минемо!
Та й підбадьорився. Нічого, думає, Господь милостивий — як завдав на мене сюю ношу, то й допровадить, куди треба йому!