Чигиринський сотник - Страница 66


К оглавлению

66

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Михась.

А Леся й потягла його насеред обійстя.

— Дивися! — каже.

Та й показала на комин. Звідтіля зразу димом гунуло, потім полетіли золоті іскри, аж ось вилетіла й відьма. Зробила вона одне коло над хатою, далі й друге, та як махне руками — тільки й побачив малий козак, як обернулася вона цяткою в нічному небі.

— А тепер ходи за мною! — каже Леся.

Забігли вони до хати, вхопили тії ночви та й потарганили надвір. Гнідий підбіг до тих ночов, понюхав їх і заіржав тривожно.

— Ну от, — каже дівча, — пора тепер і в дорогу…

— То се і я полечу?! — питає Михась.

— Полетиш… — каже Леся.

— А куди?

— Збирається сьогодні вся нечисть на Лисій горі під Києвом. Будеш ти летіти за бабунею слідом, тільки не побачить вона, бо на тобі тая шапка. А як прилетиш, то вже сам дивися…

— А що, мушу я вслід за твоєю бабунею летіти?

— Таж певно! Покроплю я тебе отсим варивом відьомським, то поведе воно тебе не куди, як на Лису гору… От як жеребець твій копитами землі торкнеться, тоді лишень можеш їхати, куди захочеш.

— А літати?

— А літати вже ні!

Насупився Михась.

— Одного не можу я второпати, — каже, — кому ж таки твоя бабуня служить — Триглавові чи Батьку Дажбогу?

— А ти бачив, якою вона зробилася? — питає Леся.

— Ну, бачив…

— Ото така вона доправди і є. За дня ходить вона старезною бабою і вдає з себе відьму, а насправді вічно молода й гожа… Усе те дано їй для того, аби вивідувати, що пекельна сила замишляє. Як ото дізнається вона про щось, то посилає до Иру Дажбожого ластівку, що живе он у нас під стріхою…

— А чого ж на мене вона завзялася?

— Бо не хоче, щоб кров людська ллялася… Тільки ж того, що в небесних книгах записано, і конем не об’їхати, сам знаєш!

— Так воно так… — буркнув Михась.

— А зараз, — каже Леся, — зробимо ще одне діло… Ножа не згубив?

— Ні.

— То забий осьо сюди його! — та й показала на сволока, де Коштрубове свастя було випалене.

— А нащо? — витріщив очі Михась.

— Як спіткає тебе лихо, — каже Леся, — то з-під сього ножа побіжить кров… Побачу я та й прийду тобі на поміч.

— А ти можеш?

— Та я багато чого можу… — каже мала бісурканя. — Шкода тільки, не безмежна моя сила!

Дістав Михась запоясника та й завагався — діда-небіжчика дарунок! Пошукав тоді він у саквах, знайшов кривого турецького кинджала й загнав його у сволока.

Зітхнула Леся сумненько.

— Ну, — каже, — готовий?

— Угу, — каже Михась.

— Все узяв?

— Угу, — каже Михась.

— То, може… може, хоч поцілував би мене чи що?

Нахилився малий козак і цмокнув її в щоку.

А Леся й засміялася тихенько.

— Хто ж так цілується! Ото вже нетямака…

Та зіп’ялася навшпиньки, обняла його за шию обома руками і вп’ялася в губи. Загуло Михасеві у вухах і голова обертом пішла, таке те діло для нього незвичне було.

— Ну, як?.. — питає дівча.

— Вуста в тебе солодкі й медом пахнуть… — облизнувшись, каже Михась.

А Леся засоромилася й очиці додолу опустила.

— Та я, — каже, — уся солодка, бо коло вуликів пораюся…

Тут заіржав гнідий, аж виляски долиною пішли.

— Що ж, — каже Михась, — пора! А як я же летіти буду?

— Сідай на коня, — каже йому Леся.

Плигнув Михась у сідло, а гнідий диба зірвався і знову заіржав, наче в сурму засурмив. Вмочило дівча віхтя у тії ночви та й покропило коня разом із вершником.

— Пам’ятатимеш мене? — питає Михася.

— До смерти тебе не забуду! — каже той.

Вмочило воно віхтя і вдруге покропило їх.

— Повернешся до мене? — питає Михася.

— Як Бог дасть! — каже той.

Вмочило воно віхтя і втретє покропило їх.

— А капосним дівчиськом узивати не станеш уже? — питає Михася.

Той і рота розтулив, аби сказати, та завирувало все доокруж, засвистіло, — смикнула їх із конем якась нечиста сила й потягла через поріг, а потім у піч, а далі й викинула через комин. Озирнувся малий козак — над ним небо зоряне, а під ним хатка, дворище і дівча у білій сорочці, що махає рукою.

От окреслив він одне коло понад хатою, друге, а далі пхнув коня закаблуками та й полинув увись, де ряхтіли зорі й сяяв рогатий молодик.

VII

Довго летів Михась, правлячи коня понад Дніпром, що лиснів унизу вузенькою сяйливою стьожкою. Десь уже і відьма зустрітися мала б, та нічогісінько не видко було попереду — тільки птаство нічне то вище, то нижче од нього пролітало.

— Добре ж було б отак літати, — каже малий козак сам до себе. — Ні комарів нема, ні мошви…

А гнідий почув теє і собі щось хоркнув.

— Ага, — каже Михась, — і тобі сеє до вподоби припало? А певно, пішки ходити не треба, та й через річки пливати теж! Лети собі та й годі…— Та й посмутнів. — Шкода тільки тую бісурканю було покидати… Що вже розумниця, то аж-аж-аж! І писочок гожий, та й сама замашненька, нівроку… А приязне, а ласкаве! Ну, та може стрінемося іще, як Господь дасть…

Отак летіли вони десь із годину, коли ж унизу замрів якийсь город. Лежав він на Дніпровому березі; коло пристані видно було човни і байдаки поприв’язувані.

— Се, певне, Черкаси… — каже Михась. — А як летіти далі по Дніпру, то Києва таки не минемо!

Та й підбадьорився. Нічого, думає, Господь милостивий — як завдав на мене сюю ношу, то й допровадить, куди треба йому!

66