Чигиринський сотник - Страница 65

К оглавлению

— То се ти, — каже, — вражий сину, таку капость мені утнув?!

— Ну, я! — каже Михась. — Та й що?

— Оддай мою шапку!

— А дзусь!

— Оддай, а то гірше буде!

— Овва!

— Востаннє кажу, оддай!

Вихопив малий козак запоясника й блиснув ним дідькові перед очима.

— А отсе бачив?

Зареготався нечистий, аж кутні стало видно.

— Що се ти мені показуєш, собача дитино? Ти дідька хочеш отсим залізцем налякати? А дивись-но!..

Та й махнув лапою.

Не встиг Михась і стямитися, як узялася звідкись така сила-силенна гаддя, що й ступити ніде. Схопив малий козак Лесю за руку і потяг до себе, а гаддя так і в’ється кругом та сичить, роззявляючи пащеки.

— Ну, — каже дідько, — шапку оддаси?

— А от тобі! — каже Михась, та й дулю йому під носа!

— Шкода, — каже дідько. — Зараз із білим світом розпрощаєшся — закусає тебе моя худоба…

Тут Леся звелася навшпиньки та й каже Михасеві на вухо:

— Не зважай на сеє… то мара!

Як сказала вона теє, то вмент гаддя де й ділося, наче й не було його. А дідько аж зубами заскреготів од люті.

— Добре, — каже, — не боїшся ти нічого… то, може, гроші візьмеш?

І знову махнув лапою. Дивиться Михась, аж перед ним ціла купа талярів золотих та цехінів. Аж млосно йому зробилось, як уздрів отсе багатство. Се ж цілий табун коней можна купити за сії гроші, думає собі… а оружжя, а землі! Та що там казати — за гроші можна й шляхетство придбати, а разом з ним і замок десь на Литві чи в Україні! Як погодиться оддати сюю шапку, — а нащо вона здалася, коли подумати! — то буде паном на всю губу…

Аж тут Леся ляснула його по шиї та й каже:

— Отямся, козаче! Тії гроші від нечистого… черепками обернуться та гайном усяким!

Розлютився тут нечистий не на жарт.

— Ага, — каже, — так он якого ти способу добираєш! Начувайся ж!

І як свисне — аж листя з дерев посипалося! Загуло тут у лісі, затріщали дерева, застугонів шалений вітрюган понад полем, до самісінької землі нагинаючи трави, — і почала до дідька злітатися нечисть, та така, що Михасеві й уві сні не снилася. Були там і упирі з червоними пиками та зеленими очима, і нави з курячими ногами, і вовкулаки, що в них кров із пащі капає, а на шиї червона стьожка, і мерці, й відьми, і перелесники — як ото кажуть, всякої тварі по парі.

— Се теж мара? — питає малий козак у Лесі.

А та од страху трясеться і знай до Михася тулиться.

— Отсе вже ні… Не гадала я, що так діло обернеться!

— І що ж робити?

— Не знаю, Михасику…

А дідько регочеться та плигає на одній нозі.

— Ну, — питається, — по-доброму оддаси?

— Дідька лисого тобі,— каже Михась, — а не шапку! Жінку свою чортицю лякай, а не мене!

І сіпнув за поворозки та й дістав Троянів Ключ із-за пазухи.

— Отсе, — питає,— бачив?

Так і заціпла нечисть, уздрівши образ Матери Лади, що сяяв похмурим багрово-чорним огнем. Дідько роззявив свинячого писка, хтів було щось сказати, та й стулив його знову. А далі почав мінятися простісінько на очах: писок його поплив, стікаючи чорними краплями, роги охляли і звисли, мов два огірки, а ноги вигнулися, наче колесо. Ще якусь мить стояв він, хилитаючись туди й сюди, — та й осів додолу чорною купою. Не встиг Михась і оком моргнути, як розтеклася та купа калюжою дьогтю і всякла відразу ж у землю, наче й не було її.

Допіру сталося ото таке диво, ожила нечисть, що її дідько скликав, та й порснула на всі боки зі страшенним лементом та зойком. Загучало над полем, затріщало у лісових хащах, зірвався страшенний вітрюган, що мало з ніг обох не повалив, — а Леся й каже:

— А тепер тікаймо, хутчій!

Як добігли вони до озера, то на ньому місяць уже й золоту доріжку послав.

— О Господе! — каже Леся. — Он і молодик зійшов… поспішаймо ж, а то пізно буде!

— Чекай-но, — хекаючи, каже Михась, — дай оддихатися… Ще ніколи в житті так я не бігав!

Та й попадали обоє на моріжку. Озирнувся малий козак і бачить: зорі сяють у небі, риба скидається в озері, десь у гаю витьохкує соловейко… от не віриться, що в такому світі ще й нечисть може водитися!

— Ну, — питає в Лесі,— а далі що?

— А далі треба надіти шапку, — каже дівча.

Не хтілося Михасеві надягати те, що на дідьчій голові було, та мусив послухатися.

— Ну як, гарний я в ній? — питається.

— Ого, — каже дівча, — достеменний дідько — тільки хвоста іще вчепити! Ходімо ж до хати.

Та взяла його за руку й повела за собою. Ще здаля видно було, що в хаті світиться одним-одне вікно.

— Ага, значить, бабуня ще вдома… — каже Леся. — Устигли ми!

— Куди?

— А от побачиш!

Прокралися вони попід причілком і стали коло вікна.

— Дивися ж, — каже дівча.

Глянув Михась, а відьма взяла рогача та й дістає якогось горщика з печі. Клекоче та бурхає в нім, аж вариво через вінця вихлюпується. От поставила вона його на лаві, взяла ночви, з вільхової колоди видовбані, та й вилляла туди вариво. Бурхнула пара на всю хату, й усе розпливлося, неначе марево. Заколихалася відьма в тім серпанку, випросталася, коси її стали як вороняче крило, лице гоже та біле, — стямитися Михась не встиг, як то вже не баба, що порохно з неї сиплеться, а прегарна дівка у вінку та вишитій сорочці.

— Ох, Матінко Божа!.. — зойкнув малий козак.

— Цить, — каже Леся. — Далі ще й не те буде!

Стоїть та дівка посеред хати, і тіло її коливається, наче зілля у воді. Аж от ступнула вона один крок, другий, й відірвалися її ноги від долівки. Злетіла вона під стелю, витяглася і зависла на мить, крутячи туди-сюди головою. А далі простягла руки вперед — та й шугонула у піч, де палахтіло жовте полум’я!