Чигиринський сотник - Страница 56

Похнюпився малий козак.

— То що, — каже, — не втекти відціля?..

— Та певно, що ні! — каже характерник. — Чатуватимуть нас добре…

— А взавтра, як штукар нас із кріпости виведе?

— Взавтра уже тим паче, — каже понуро характерник. — Приїде Мурмило не сам, а з почтом і вояками… а все то будуть не люде, тільки чорти самі!

— І Троянів Ключ віднімуть?

— В сім світі не можуть вони його узяти… та як припровадять нас до Триглава, то той завладає Дажбожим знаком! А що тоді станеться, то й уявити страшно…

— Кляті ляхи! — каже Михась. — А чого в нього одне око затулене?

— Татаре стрілою вибили… давно вже! — буркнув Обух.

Та й замовк. Сиділи вони отак із годину, аж характерник і каже:

— Давай-но спати вже будемо… вранці видно стане, як діло обернеться!

Михась і на теє нічого не сказав. Тільки сперся об стіну та за якусь хвилю незчувсь, як і задрімав.

І сниться йому, наче минула вже північ. Зійшов місяць, зазирнув крізь заґратоване віконце під стелею, і посвітліло у льоху. Дивиться Михась, спить під стіною характерник. Кулака під голову підклав, а сам хропе, аж мури трясуться. А за дверми тихо, тільки чутно, як ходить туди-сюди чатовий, що їх ото стереже.

Це я сплю, думає малий козак. А як прокинуся уранці, то забере нас клятий штукар та й повезе на той світ…

Завовтузився Обух, на другий бік перевернувся і знову кулака під голову підклав.

Чекай-но, думає собі Михась… таж хіба я сплю? Я ж уві сні прокинувся! А казав характерник, наче вві сні все можна…

І страшно йому стало, й цікаво заразом. Підходить він до дверей, пхнув їх — і враз у кандигарні опинився.

Оце диво! — думає собі. Значить, правду казав характерник!..

Дивиться, ходить попід дверми жовнір із мушкетом, на лавах вояки сплять, которі варту на заборолі мають міняти, а в кутку лежить все те, що в Михася з Обухом відібрали, — і сідла, й сакви, і оружжя з порохівницями…

Визирнув малий козак надвір — жеребці їхні біля конов’язі припнуті.

Добре! — думає собі Михась.

Та й назад бігом. Жолдак знай ходить туди-сюди попід льохом, а Михася й увіч не бачить. Вернувся малий козак до хурдиги і давай характерника трясти за плечі.

«Га? — питається той. — Що таке?»

«Вставай хутчій», — каже йому Михась.

«А що?»

«У дорогу пора… не сидіти ж нам тут до ранку»!

Обух недарма характерником був — схопився на ноги та й утямив усе відразу.

«Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже. — Великі ж дива твої, Господе»!

«Ходімо мерщій», — каже йому Михась.

От поминули вони вояка, що їх чатував, забрали збрую кінську та оружжя у кандигарні та й виходять надвір. Михасів жеребець почув їх і захоркав радісно. А ті двоє коней знай сіно хрумкають.

«А де полковник у сій кріпості живе»? — питається Михась.

Показав характерник на вікно, що ген-ген у замку чорніло.

«А що»? — питає.

«Сідлай коней, — каже Михась, — а я зараз»!..

Та й поліз прямісінько по стіні. От і вікно теє — відчинив його Михась і залазить до покою. Дивиться, стоїть ліжко з балдахіном під стіною і хропе хтось у ньому.

Се він, лях той проклятий! — думає собі Михась. Ну, зараз я тобі!..

Роззирнувся у покої, аж на столі каламар із чорнилом стоїть. Узяв його малий козак, одсунув завісу й зазирає під балдахін. А полковник горізнач лежить і хропе, наче той кнур.

Ага, думає Михась, якраз і добре буде!

Та й умочив гусяче перо в чорнило і намалював полковникові під носом здоровезні вуса, ще й на кінцях позакручувані. А далі взяв булаву, що тут-таки напохваті лежала, й повісив над ліжком. Дивиться, а полковник і не зворухнувся, далі хропе.

Спи, спи… — думає собі малий козак. А от як уранці прокинешся!..

І спустився по стіні у двір. Обух уже коней засідлав і всеньке добро на них поприв’язував.

«Гайда», — каже Михась, плигаючи в сідло.

Під’їжджають до брами, а вона сама перед ними відчинилася. Тут і дорога до Дніпра. Спустилися вони до берега, коли ж там порон припнутий.

«Отак би завжди, — каже Михась, заводячи гнідого на порон. — А не узудрить нас хто із кріпости»?

Обух линву перерізав і відіпхнувся од берега.

«Поки сон твій триває, то все буде, як ти хочеш, — каже Михасеві.— Але не можна, щоб він довго снився…»

Ніч тиха стоїть та місячна. Випливли вони на середину Дніпра. Глянув Михась за кріпость — і лячно йому стало, така величезна та грізна вона. Ану ж бо, думає, стрілить хтось у нас із гармати?

І допіру він теє подумав, як зблиснув огонь на заборолі, гупнуло щось, мов у бубон, і шубовснуло коло порона гарматне ядро, аж вода засичала.

«Прокидайся! — крикнув характерник. — Хутчій, хутчій, а то лихо буде»!

Глянув Михась, аж попливло усе перед ним, — Дніпро, тая кріпость, могили на руському березі,— а тоді зарябіло й почало жужмитися, наче хтось його бгав щосили.

І насилу він теє побачив, як скрикнуло щось тричі хрипко — і раз! і вдруге! і втретє! — й пропало усе нараз…