Полковник простяг руку, й один із чатових подав йому цидулу з печаткою кошової канцелярії.
— Ось, — каже полковник, — дивися, що ти віз!
Та й розгорнув тую грамоту. А там і слова немає, сам чистий папір.
— І що тепер скажеш, козаче?
Мовчить характерник, мовчить і Михась.
— Не хочеш балакати? — питає полковник. І кивнув на чатових. — Ану давайте того вилупка!
Знову загупало в кандигарні. Дивиться Михась, аж одчинилися двері — заходить до льоху жовнір із голою шаблею, а за ним якийсь хлопчак у жупані до п’ят.
Узяв полковник смолоскипа та й підняв угору.
— Барабаш!.. — зойкнув Михась.
— А, впізнав-таки! — каже полковник. Й до Барабаша: — Вони?
А той і щоки надув, наче ховрах.
— Вони, вони… не сумлівайтеся, ваша милість! Отсе, — показав на характерника, — той, що Обухом зветься. Знахар він і єретик, що таких і на світі мало єсть! Проти Господа блюзнить і з чортами накладає. А сей, — на Михася показує,— лигається з ним. Обоє ясновельможного короля і всієї Річи Посполитої вороги перві!
— Ти мізки мені не забивай, — каже полковник. — Куди вони їхали?
— На волость, звісно! — каже Барабаш.
— Нащо?
— Ворохобу зняти проти мостивого панства! Отсей, — показав на Михася, — носить на собі поганський знак, що йому від чортів дістався. Як принесе його в Україну, то такий веремій закрутиться, що вже й не поправиш нічого!
— А сей? — кивнув полковник на Обуха.
— А сей помагає йому.
Подумав трохи полковник.
— Від кого усе це ти знаєш? — питає Барабаша.
Той знову надувся, мов банька на воді.
— Вельможний пан Мурмило, дворак ясновельможного князя Яреми Вишневецького, мені про все це повідав і до вашої милости послав, щоб їх затримали в дорозі! Завтра власною персоною він до вашої милости приїде й забере обох сих голодранців. А зараз у заліза їх обох треба забити, аби не вкоїли чого!
Полковник зиркнув на Михася.
— В тебе той знак?
— Угу, — буркнув Михась.
— Покажи!
Повагався малий козак, та врешті потяг за поворозку і дістав Троянів Ключ із-під сорочки.
Допіру витяг він його, як засвітився, засяяв Троянів Ключ багрово-чорним світлом, аж відкиди на стіни упали. Все червоне зробилося — і чатові, й оружжя їхнє, і Михась із характерником.
— Єзус-Марія!.. — видихнув полковник.
— Чаклунство се прадавнє, ваша милість! — каже Барабаш. — Не доведи, Господе, його до рук узяти — таке лихо скоїться, що й казати шкода. Тільки мій пан може впоратися з ним, бо в отців-єзуїтів навчився чаклунство ріжне одвертати…
— Та він мені всеньку кріпость спалить, сей почеп чортів! — каже полковник.
— Не спалить, ваша милість, не сумлівайтеся! — каже Барабаш. — Проти людей нічого він не вдіє, бо не для того у світ прийшов. А його милість ясновельможний князь Ярема Вишневецький золотом вас обсипле з ніг до голови, як ви сих урвителів та обіясників йому оддасте! Довго він за ними ганяється, та знай уловити не може…
— То, кажеш, приїде по них дворак од пана Вишневецького?
— А певно! Я, — каже Барабаш, і знову щоки надув, наче той ховрах, — післанець його і слуга рукодайний, а листа від пана мого ви вже бачили!
— Підніжок ти, а не слуга… — каже полковник. — Ну, та дідько з тобою! — І на Обуха глянув. — Чув, що сей вилупок про вас казав?
Обух понурив голову.
— Чув… — каже неохоче.
— Що скажеш на теє?
— А що балакати… брехня все це, звісно!
— Ти, бидло, — каже йому Барабаш, — то ти ще брехню мені будеш завдавати?! Мугиряко ти, комишнику вошивий! — І до полковника: — Можна я його нагайкою потягну?
— Ні,— каже той.
— А сього? — показує Барабаш на Михася.
— І сього теж не можна.
— А чого?
— Бо під королівським ординансом обоє, а тобі до них зась! І недобре полонених бити, позаяк без оружжя вони.
— Та що се таке, — залементував Барабаш, — нема кого і нагайкою усмак сперезати! А так кортить отсе, аж руки сверблять!
— А нех тобі, чортова тінь!.. — каже полковник. Та й кивнув на чатового.
Той церемоній не розводив: згріб морданя за комір, до дверей лицем розвернув та як дасть копняка — Барабаш так і вилетів із хурдиги сторч головою.
— Сих двох замкнути, коло дверей поставити варту, — каже полковник. — І ока з них не спускати!
— Що думаєш учинити з нами, вашмосць? — питає Обух, коли всі рушили до дверей.
— Нехай князь Ярема з вами розбирається… а я вчинив, як закон мені велить! — каже полковник. І вже з порога докинув: — У заліза тебе забивати не буду, бо все одно завтра заберуть вас…
Та й вийшов. Загарчав засув, і знову темно зробилось, як у мішку.
— Ну й що отсе будемо робити? — питає Михась.
— А що тут вдієш… — каже характерник. — Влипли ми з тобою!
Михась присів під муром.
— Справедливий усе-таки сей пан! — каже. — Якби не Барабаш, то, може, й відпустив би нас із Богом!..
— Може, й відпустив би… — каже характерник. — Кошовий із ним ладнає, а старшина до нього навіть у гості їздить! Як голод буває на Січі, то сей полковник часом запомагає нас.
— А що, — питає Михась, — так багацько збіжжя у сій кріпості?
— Ого, — каже характерник, — тут харчу стільки нагромаджено, що десять год облогу можна тримати! А пороху, а ядер, а куль… Залога невелика, та вся із німаків да голендерів, котрі за жолд служать. Таких вояків ще пошукати — усі війни пройшли, які на світі бували!