Чигиринський сотник - Страница 30

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і сліда від неї не буде.

— Правда?

— А певно! — каже характерник.

Та й поклав долоню Михасеві на голову. Охопила малого козака дрімота, увіччю барвисті плями закружляли, а характерник швидко-швидко зашепотів:

— На синьому морі люта змія реве. Піду я до синього моря, погукаю люту змію, буду їй такеє казання казати: «Ой ти, люта зміє, клятого Триглава донько! Не реви на синьому морі, хвилю не здіймай, бурю на люд хрещений не накликай — пірни ж ти, люта зміє, на дно морське, дістань зілля морського, що рани гоїть да заживляє,— щоб Михася, внука Троянового, богатиря Дажбожого, уздоровити, біле тіло його зцілити». Камінь у воді, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Михася, внука Дажбожого, лицаря Коштрубового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє нехай буде мов камінь. Амінь.

Струснув Михась головою й отямився.

— Та й що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Лапнув себе малий козак по лобі і не знайшов рани.

— Ти ба! — каже. — Де ж се вона поділася, в чортової матери? Допіру ж була!

А характерник усміхнувся.

— Он, — каже, — заглянь у криницю!

Зиркнув Михась у воду та й бачить: де брова була, мов буряк репнутий, тепер тільки згоїна біліє.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Отсе ти утнув, батьку!

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник. — Та менше з тим… ходімо вечеряти, бо й не рано!

Як повечеряли вони, то Михась виліз на піч та й простягся на черіні.

— А як же так вийшло, батьку, що в тебе така сила велика? Навіть рани вмієш зціляти!

— Господь і Матер Божа наділили мене тією силою, — каже характерник.

— То хіба ти не вродився характерником?

— Ні, сину, — каже Обух, — запрігся я в сюю службу, щоб од смерти одкупитися… Довго про сеє розказувати, а ще довше слухати!

— Та розкажи ж бо!

Зітхнув Обух і каже:

— Було се тоді, як облягли кляті ляхи військо наше на Солониці… Одбивалися запорожці до остатнього, та як привіз гетьман Жовковський тяжку армату із Київа та почав наш обоз обстрілювати, то перелякалася голота да гречкосії. Стали казати, що треба здатися ляхам на милість, а гетьмана Наливайка у пута взяти і оддати їм живцем… Втямив я тоді, що смерть нас усіх чекає.

— А то чом? — питає Михась.

— Бо не випустять нас ляхи відтіля… всіх до одного покладуть! От увечері ліг я спати під возом, аж сниться вночі, що прийшов до мене старий-старий дід. Борода в нього по пояс, а на шиї воловий ріг висить на шнурку. Став коло воза та й каже: «А що, козаче, не хочеться вмирати»? — «Ох і не хочеться, батьку! — кажу я йому. — Шістнадцять год усього маю од роду… не нажився ще на білому світі!» — Засміявся він. — «Смерть для козака як мати, — каже мені,— та, бачу, не втямити тобі сього… Добре, відрятую я тебе, та тільки поклянися, що будеш мені служити». — «А хто ж ти такий?» — питаю я в того діда. — «Не бійся, — каже, — не чорт… Ну що, згоден?» — «Згоден», — кажу. — «Ото й добре», — каже той дід. Та й щез, мов і не було його.

Другого дня оддали гречкосії да крамарі гетьмана вражим ляхам. А тії зайняли обоз та таку різанину вчинили, що й одна душа не вціліла, — ні жінок не помилували козачих, ні дітлахів, що в таборі були… Одбивавсь я, та насіло на мене двоє ляшків. Один келепом ззаду по голові гримнув, а другий рубонув по лицю, що от і досі тую близну видати. Аж уночі отямивсь я під трупами і виповз у степ. Слава Богу, підібрали мене добрі люде та заховали в стодолі…

— Та й що далі? — питає Михась.

— От минуло десь із півроку… їхав я Диким Полем до Дніпра, коли ж бачу, летять у небі два круки. Глянув я на них — і зомлів. Що було зі мною далі, не все пам’ятаю. Воно й добре, мабуть, а то ума рішився б!.. Страшні речі марилися мені, сину… Наче вхопили мене якісь потвори, гаками шматували моє тіло, різали його, варили у казанах. Такої муки я зазнав, що ні словом сказати, ні пером змалювати!.. Наостанку склали тії кавалки докупи, покропили свяченою водою, і вернулася душа моя в тіло… Прилетіли два янголи та й понесли мене до Иру Дажбожого.

— До Иру?! — не повірив Михась. — А який він?

— Такий гарний, сину, що й казати дарма!.. Ні горя, ні печалі нема — така радість там, аж душа співає! Привели мене до тих покоїв, де щурі да пращурі наші бенкетують, і дали випити три кварти меду. Як перву я вихилив, то почав розуміти мову птахів та звірів. Як другу вихилив, то владу здобув над нечистю і силу зціляти рани та хвороби. Як третю вихилив, то відкрилася мені минувшина і будучина. Й гірко мені зробилося тоді, бо побачив я, що гості ми в цьому земному світі, а попереду мало доброго нас чекає…

А Михась ото слухав, слухав — та й запався у сон, мов той бабак у нору.

VIII

І сниться йому, наче опинився він на тому полі за річкою, де волів пас. Тільки не впізнати його, бо доперва битва тут сталася і всеньке поле мертвими тілами укрите. От іде він тим бойовиськом, і брязкає розкидане оружжя в нього під ногами, а на трупах ворони крячуть.

Аж дивиться, сидить на землі той чоловік, що йому Троянів Ключ оддав. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.

Підійшов він до нього, а чоловік і каже, не піднімаючи голови:

«Що тобі треба, сину»?

«Покажи мені той шлях, котрим я маю іти», — каже він.