Чигиринський сотник - Страница 29

К оглавлению

Знов задумався Михась. Може, се звір, що то однорогом зветься? Так у того ж, казали, двоє очей…

— A-а, — каже, — одгадав!

— Та й що?

— Се корова із-за хати виглядає!

Барабаш аж сплюнув спересердя.

— Гаразд, — каже, — тепер ти…

Ну, думає малий козак, зараз я тобі таке загадаю!

— Старець старця тягне через тин за яйця — що се?

Сів мордань на землю, голову підпер кулаком і замислився. Довго він ото думу думав, аж питає:

— Може, се зірки на небі?

— Які зірки, дурню! — каже йому Михась.

— То, може, ноги?

— Ні.

Ще трохи подумав Барабаш і каже:

— Се, мабуть, ослята…

Як зареготався Михась, то мало не впав.

— Сам ти ослята! — каже. — Що, не всі вдома і хата на клямці? Макітра розсохлася і мізки течуть, еге?

— А що ж воно таке?

— Се, — каже Михась, — гарбузи, що на тин поп’ялися! Один з одного боку висить, а другий з другого!

Барабаш і похнюпився.

— Ти ба! — каже. А тоді голову звів. — А от навкулачки ти не подужаєш мене!

— Я? — питає Михась.

— А певно! Не подужаєш, хоч би що!

Посміхнувся Михась на тії вихвалки.

— Що ж, — каже, — можем спробуваться! Чи боїшся?

— Та ні,— каже Барабаш, — се, може, твого батька діти бояться! А на що битися будемо?

— Як се — на що?

— У Січі,— каже мордань гордовито, — як б’ються двоє козаків навкулачки, то той, хто перебіг, забирає у переможеного якусь річ. Капшука з грішми, чоботи або пояса… А ти що поставиш?

— А що тобі хочеться? — питає Михась.

Барабаш і око заскалив хитро.

— А хочу я, — тихо каже він, — оте, що на шиї ти носиш!.. Поставиш?

Глянув на нього Михась та й посміхнувся недобре.

— А хто ж се тобі про нього сказав, га?

— Та хоч хто! — каже мордань. — Хто сказав, того вже нема тута. То як?

— На се, — каже Михась, — битись я не буду! І не балакай.

— А то чом?

— Бо не мені воно належить, і не тобі, а тому, хто створив його… втямив?

— А ти віриш ув отсі казки? — насмішкувато питає Барабаш.

— А що?

— Та брехні то все… і про Дажбога, і про Матер Божу, і про Вирій! Немає того всього.

— А що ж є?

— Що, що… — каже мордань. — Инші боги є, от що!

Ще уважніше глянув Михась на нього.

— Які ж се?

— Та, — каже мордань, — довго про теє балакати! То не ставиш тую ляльку, що на шиї в тебе?

— Ні,— каже Михась.

— Ну, то тримай! — каже мордань.

Та й уклепав його кулаком поміж очі. Похитнувся малий козак, задзвеніло у нього в голові й жовті кола попливли перед очима. Не встиг до тями прийти, а клятий Барабаш вхопив його за плечі, голову нагнув, мов бичок, і садонув щосили лобом у перенісся. Обілляла Михася кров, заточився він і гепнув додолу, мов сніп. Сів мордань верхи на нього, сорочку роздер і мацає, де тая лялька там висить.

Страшно стало Михасеві, й не зчувся він, як злетіли з його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось инший за нього їх виголосив:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матінко Божа, Пречиста Ладо!

І допіру він теє сказав, як охопила його несамовита лють. Та що це, думає, стільки лиха зазнав через цюю ляльку, вовкулакою ставав, у самісіньке Пекло спускався, — а тепер якийсь цап забере її в мене?! Та розчепірив пальці й тицьнув ними мордатому у вічі.

— Ве-е-е-е! — заголосив той, відкидаючись назад.

Схопився Михась на ноги і кров утер із лиця.

Глянув, а Барабаш сидить під стайнею і репетує мов на пуп.

— Ой людоньки, рятуйте, бо не бачу нічого! Виколов мені очиці клятий байстрюк, щоб йому добра не було! Ой що ж це буде тепер!

Нагнувся Михась і долоні його від очей відірвав.

— Не реви, дурню! — каже. — Цілі твої баньки, нехай вони тобі побахкають!

Мордань і плакати перестав.

— Диви, — каже, — й правда!

І хтів було гупнути Михася під дихало. Звинувся малий козак і так зацідив кулаком межи очі, що Барабаш і ноги задер. Та й питає:

— То ти хотів забрати те, що на шиї я ношу? Ось воно, дивися ж!

І вихопив Троянів Ключ із-під сорочки. Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї сонячне світло, то загорілася вона багрово-чорним сяєвом, од якого все довкруги зробилося, наче кров.

— Ти хотів його мати? Бери ж, бери, собачий сину! Осьо вона!

— Ні, ні! — затуляючись, зарепетував Барабаш. — Сховай його, сховай, а то спалить він мене!..

Та й порачкував до стайні, а тоді схопився на ноги і так чкурнув звідтіля, що тільки покуріло за ним.

А Михась сплюнув йому вслід.

— Дурень дурнем!.. — каже.

Та заліпив болотом розбиту брову і подався у передмістя, бо вже й смеркало.

Характерник сидів під хатою і лагодив сідло.

— Ого, — каже, — добряче тебе потовкли! Хто се?

— Та… з Барабашем зчепився!

— І як?

— Та як… побив, звісно ж!

— А за що билися?

— Хтів у мене Троянів Ключ відібрати, чортів мордань!

Характерник так і завмер.

— А звідки він знає про нього?

— Та знає звідкись!

— Кепське наше діло!.. — подумавши, каже Обух. Та й знову глянув на Михася. — А от землею ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зарази можеш занести. Ходи-но до криниці!

Як підійшли вони до кринички, що у двор нуртувала, то посадив характерник Михася на камені й обмив грязюку з рани.

— Гарно тебе садонули… геть брова репнула!

— Дарма! — каже Михась. — До весілля загоїться.