Чигиринський сотник - Страница 25

Як виліз малий козак на берег, то підійшов до нього вовкулака, сів і глянув йому в очі. Хтів було Михась відвести погляд, та дзуськи — побачив своє відображення у вовчих зіницях і немовби заціп од того. А характерник швидко-швидко заговорив:

— У лісі у пралісі зелений явір стоїть, під тим явором вовча мати лежить. Прийду я до вовчої матери, буду її живою крівлею напувати, таким словом буду до неї промовляти: «Вовча матінко, клята блуднице, звіряча мандрьохо! Дай мені свою шкуру, дай мені свої вуха, дай мені свої ноги, дай мені свої ікла, дай мені свого хвоста, — переберусь я, волгов-бісуркан, за сина твого, побіжу туди, де місяць заходить, де півні не піють, де дзвони не дзвонять, де гласу Божого не чути…»

Дивиться Михась, коли ж перед ним уже не вовкулака стоїть, а хлопець якийсь. І одіж на ньому знайома — шаровари з добрячого полотна, свитка, чоботи і запоясник при боці… Зиркнув тоді малий козак на себе і похолов — руки і ноги його шерстю вкрилися, а замість пальців повиростали грубі заковзані пазуряки. Став він усіма чотирма на пісок і заквилив по-вовчому. Та й схаменувся відразу ж:

— О Боже, та що се за лихо зі мною скоїлося!

— Не бійся, сину, — каже характерник. — Вранці знов людьми перекинемося, а зараз ходімо!

Глянув малий козак на Обуха, коли ж той обернувся здоровезним вовкулакою. Голова в нього, як довбня, лапи грубелецькі, з пащі зубиська стирчать, що й дивитися страшно.

— А де ж Троянів Ключ, що на мені був? — похопився Михась.

— А ондо ж на шиї в тебе висить, — каже Обух. — Не бачиш хіба?

Полапав себе Михась за шию і справді, теліпається там камінна лялька на поворозці.

— Добре, — каже. — А куди йдемо?

Показав характерник на Дніпро, де місячна доріжка послалася.

— Он місяць стежину для нас простелив. По ній і підемо туди, звідки жодна смертна душа ще не верталася!

Та й не балакав більше — ступив на ту золоту стягу і побіг по ній, мов по землі. Малий козак якусь мить повагався та й собі за ним гайда.

Біжить і дивом дивується: тримає його місячна доріжка на воді, мов справдешня твердь. Легко йому стало та весело, мчить як вітер, а попереду характерників хвіст матляється з боку на бік. Вибігли вони на середину Дніпра, коли ж характерник враз і спинився. Хтів було Михась загальмувати всіма чотирма лапами, та не вдержався і налетів на Обуха. Зіткнулися вони та й полетіли сторчголов у якусь прірву.

Отямився малий козак та й бачить: сидять вони на березі чорної річки. Думав було Михась, що то Дніпро, та потім утямив, що не схожа тая річка на нього, — вода в ній густа і темна, як смола, а на ній біле квіття плаває із млинове коло завбільшки.

— Де ж се я опинився? — питається він сам у себе.

А характерник і каже:

— На тому світі, сину.

Жахнувся Михась, почувши теє, та й давай роззиратися довкруги. Тільки нічого доброго не вгледів: померки, чорні мов сажа, стояли над берегом, а трохи далі видніла якась долина. Та ще на небі ні місяця, ні зірок не було.

— І вітру тут нема… — каже характерникові.— Душно, як у могилі.

— Царство се Триглавове, то нічого доброго в нім не буває,— каже той. — Ходімо, сину, бо часу шкода.

Та й побіг уперед. От спустилися вони в долину, аж там квіття росте — чорне все, наче вугля, і так пахне, що голова обертом іде. Принюхався Михась та й утямив, що недобрі тії пахощі, бо чути було в них мертве тіло і тлінь. Біжать вони тою долиною, а в померках якісь тіні блукають. Багацько їх, і пропливають вони безгучно, м’яко і скрадливо та й губляться в пітьмі.

— Хто се? — питає Михась.

— Ті, хто нічого в житті своєму не зробив, — каже Обух. — Ні доброго, ні злого. Прожили отако свій вік у запічку й носа боялися виткнути. Нікчемні людці — крамарі, гречкосії да писаки ріжні…

— Та й що?

— А нічого. Ні до Иру Дажбого їх не беруть, ні до Пекла… Отако й тиняються тута, немов худоба.

Озирнувся Михась, та жодної тіні вже не угледів, бо минули вони вже тую долину. Тут Обух спинився, голову звів і каже:

— А от і сонечко пекельне сходить… Гарне, правда ж?

Над криваво-червоним обрієм поволі піднімалося багрове кружало. Таке велике воно було, що ще й не зійшовши затулило мало не половину неба; нерівне воно було, в ґулях та наростах, і по краях палахтіли на ньому жовті язики полум’я. Як вилізло воно цілком із-за ранкового пруту, то Михасеві й мороз по шкурі пішов: було то не сонце, а помело, що на всеньке небо плювалося огненними омахами, та ще й так низько над землею стояло, що, здавалося, рукою можна до нього дістати.

— А чом воно таке? — питається малий козак.

— Як настане кінець світа, — каже Обух, — то вчинить Чорнобог отаким наше сонечко… Погорить воно після того та й почне згасати. Тільки не знає клятий, що не дасть Батько Троян йому згаснути — зійдеться він із Триглавом ув останньому поєдинку, переможе його і знову засвітить сонце. Тоді світ стане молодий, а душі небіжчиків народяться для нового життя.

— Усі?

— Та ні, не всі… Козацькі душі житимуть у тому світі, а тим, що писарями да гречкосіями були, хіба ж знайдеться там місце? — Характерник аж сплюнув. — Не треба вони у Пеклі, то й там непотрібні будуть!..

— А чого ж сеє сонце та не гріє?

— А чом же воно буде гріти, як Триглав його сотворив! Ото тільки палає на всеньке небо, а тепла з нього ніякого…

От пробігли вони трохи та й забовванів попереду камінний город. Давній-давній він був: зирили вікна чорними проваллями, мури пощербилися, а колони покололися і попадали. Ніде і душі не було видно, тільки їхні кігті цокотіли по бруківці.