Чигиринський сотник - Страница 24

Зареготався тоді Батько Троян, аж грім у небі вдарив і блискавка сяйнула, долоню розтулив та й каже: «Ану глянь сюди, братіку!» Зиркнув Клятий на його руку, і кров у його в жилах захолола од жаху та переляку: на мізинному пальці Дажбога знак той стояв, що його він сім день тому накреслив! «Ну, що, — питає Батько Троян, — велика твоя сила?» Оговтався Чорнобог і каже: «То тії стовпи — твої пальці були, Господе?!» — «А то чиї ж! — каже Господь. І головою похитав. — Дурню ти, дурню… з ким змагатися надумав — із Всевишнім?! Іди з-перед очей моїх, щоб і не бачив я тебе! Соромно мені, що ти мій брат, бо розуму в тебе й крихти нема». Понурився тоді Чорнобог, хвоста підібгав між ногами та й поплентався у свої гори сумний та невеселий…

Та Михась не чув уже тої кінцівки, бо так міцно спав, що хоч із гаківниці смали, то не збудиш.

VII

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і клуня, й комора…

От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті дід сидить.

«Діду, — каже Михась, — то тебе не вбив той урвитель?!»

А дід йому:

«Та хіба запорожця можна убити? У нього ж дев’ять душ — як одна тіло покине, то друга оживає!»

«То і пожежі тої не було чи як?» — питається Михась.

А дід йому:

«Була, сину, та усе поправилося».

Дивно-дивно зробилося Михасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, вернулося все назад і знову так воно буде, як було?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не буде. Як настане твоя пора, то прийдеш ти до нас і знову будемо ми сіяти, жати та молотити. А зараз іди собі».

«Чому?»

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Розплющив очі Михась, коли ж його хтось за плече трясе.

— Вставай, — каже, — сину… пора!

— Так ніч надворі…— пробурмотів малий козак, зиркаючи у вікно.

— Нічого, що ніч, — каже характерник, — нам козацьке сонце світитиме! Вставай-бо хутчій.

Тут згадав Михась, що в дорогу їм сеї ночі, зліз додолу і почав узуватися.

— А шаблю брати?

— Ні,— каже Обух. — Там, куди ми їдемо, оружжям не зарадиш.

Хтів було Михась запитати, що ж то за місцина така, та промовчав. От вийшли вони з хати та й побралися стежкою в діл. Надворі темно було, як у мішку. Чутно було, як сови кричать на січовій вежі, та в дерезі щось шелепало — певне, чокалки вешталися.

— А що, кіньми поїдемо? — питає Михась, коли на берег вийшли.

— Водою підемо, — каже Обух. Та понишпорив по землі, намацав якусь линву і витяг із очерету човна. — Бери весло і сідай.

Заліз малий козак у той човен, а характерник сів на кормі й відштовхнувся від берега. Налягали вони спочатку на весла, та як одпливли від Микитиного Рогу, то підхопила їх бистрина і понесла в темряву. А тут і місяць виплив із-за обрію, великий та червоний, мов жар.

— От і козацьке сонечко зійшло… — каже характерник. — Буде світити нам у дорозі.

— А ловкий у тебе човник… — озвався Михась. — І стерно є.

— Цить!.. — каже характерник. Та й прислухався.

Тихо було довкруги, тільки сонні качки скрикували коло берега, та за хвилю почув Михась якийсь клекіт. Він знай зближався і зближався, аж врешті характерник ухопив весла і почав гребти, завертаючи човен до середини Дніпра.

— Що то було? — питає Михась, коли той клекіт лишився позаду.

— Чортову Заворіть минули, — каже Обух. — Скоро вже припливемо.

Та й сів до стерна і почав правити до берега. Як лишилося до нього й геть недалеко, звівся характерник на ноги, приклав до рота стулені долоні й протяжно по-вовчому завив. Полинуло те виття понад водою і ще затихнути не встигло, як відгукнулося на нього вовче квиління зусебіч. Зашелестіло хабуззя, затріщали чагарі, зашамотіло в плавнях — дивиться Михась, а на березі вже вовків аж кишить.

— Куди се ти вернеш! — каже він Обухові.— Там же вовцюгани роздеруть нас!..

— Не вовцюгани то, а вовкулаки!.. — каже характерник. — Тільки не бійся нічого — се діти мої.

Та й пристав до берега.

— Здорові, хлопці! — каже сіроманцям.

— Здоров, батьку! — відказує йому найстарший. — А гукав?

Глянув Михась і похолов од жаху: були то правдиві вовкулаки — в кожного на шиї стьожка червона і кров із пащі капле.

— Гукав, дітки, — каже характерник. — А діло в мене таке: двома шкурами хочу з вами помінятися на ніч.

— Одна тобі,— каже вовкулака, — а друга кому ж?

Обернувся характерник і торкнув Михася за плече.

— Встань, — каже. І як той звівся на ноги: — Джурі малому, которий отсе за сина мені тепер.

Подивився вовкулака на Михася й кивнув здоровецькою головою.

— Гарний, — каже, — в тебе джура… А що ж за наші шкури даси?

— Людьми, — каже характерник, — станете замість нас на сюю ніч. Мало хіба?

— У-у-у! — загомоніли вовкулаки. — Та ми до цього торгу й пішки! Хоч на одну часину знову людиною стати б!..

— Тихо, тихо! — каже найстарший. — Шкури ж тільки дві, то дуже не розженешся! Ось ви двоє поміняєтеся.

Вийшло наперед двоє вовкулак, а решта повкладалися на піску та язики висолопили.

— Вилазь! — каже характерник Михасеві.— Отуто стань.