Чигиринський сотник - Страница 15

Зірвався Михась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

— Ну, — каже Бузько, — видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Михась — і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під’їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м’ясива і кулішу.

— На вечерю якраз устигли, — каже Бузько, правуючи коня на міст. — Недарма я вас підганяв!

— Пугу! Пугу! — озвалися від брами.

— Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! — озвався Василь. — Не татаре ж їдуть!

— То се пан Бузько із хлопцями! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! — каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі — саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Михась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт — ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була. Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, — то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

— А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… — каже Михась Бузькові.

Той зиркнув скоса на Михася.

— Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

— А чого ж ви пішли відтіля?

— Ото вже допитлива, вража дитина! — зареготався Василь. — А тобі не все одно хіба?

— Так хочеться ж знати… — мовив Михась та й засоромився.

Якраз минали вони корчму, біля якої стояло на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець — у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!

— Господе Боже! — перелякався малий козак і давай хреститися. — Панове, таж гляньте!

— А що тобі?

— Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

— Мурине! — каже Бузько, махаючи чорному чоловікові.— А ну ж бо катай сюди!

— О, — каже той, підходячи, — здорові були, хлопці!

Михасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

— Свят-свят-свят!.. — каже Михась, а сам побілів як стіна. — Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!

— А се що за потерча? — питається Мурин.

— Та ось, — регочучи, каже Василь, — найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?

— Да ми тут усі чорти! — каже Мурин Михасеві.— А ти що, не знав хіба?

Василь і поплескав Михася по плечі.

— Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.

— А чого ж чорний?

— Бо шкура на ньому чорна, та й годі! Од сонця так засмалився.

— То ти і справді козак? — питається Михась у Мурина.

А той і підморгнув йому.

— Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?

— Е ні,— каже Михась, — хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п’єш?

— А що?

— Бо дід казав, що чорти горілки бояться, а хреста — не дуже!

Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.

— Їй-бо, козацька дитина! — каже Бузько. — За словом до кишені не полізе — ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!

— Таж певно, що п’ю! — каже Мурин. — А се що, як ти гадаєш?

Та й показує здоровецьку баклагу — з відро туди влізе.

— Послали, — каже, — з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?

Коли ж тут підходить до них ще один запорожець — у жупані кармазиновому, при боці шаблюка, а на голові чорний шлик із малиновим верхом.

— Здоров, батьку! — каже Бузькові.

— Здоров, Богуне! — каже той.

Глянув Богун на Михася й питає:

— А се що за дитина?

— Не дитина я, — каже Михась, — а козак… хоч і малий іще!

— А якщо козак, то чого такий мізерний?

Михась і засоромився.

— Бо не виріс… — каже ледве чутно.

— То який же козак із тебе, коли ще не виріс? І шаблі немає!

— То й що, — каже Михась. — Зате кінь у мене як змій і запоясник осьо турецький!

Та й дістав з-під поли кинджала, якого дід йому колись подарував.

— Ого, — каже Бузько, — добряча ножака!

— То й що, як добряча!.. — каже Богун. — Нею й орудувать треба вміти.

— А то не вмію, — каже Михась. — Та я за двадцять кроків нею навкидя в сучок у дошці поціляю!

— Бре! — не повірив запорожець.

— От тобі хрест! — перехрестився Михась. — Нехай мене земля свята ковтне, коли брешу!

Якраз тої хвилі вийшло із корчми двоє ляхів. Вусаті да пикаті обидва, і в одежі вояцькій — видно, що жолдаки.

— Ондо бач тих ляшків? — питає запорожець.

— Бачу, — каже Михась. — Та й що?

А Богун і підморгнув йому.

— Як поцілиш запоясником у шапку отому панові, то повірю, що ти достеменний козак!

— А як ув око лучиш, то теж добре діло буде, — каже старий Бузько.