Чигиринський сотник - Страница 14

— А се нащо?

— Того, хто вмиється водою з цієї чаші,— каже діва, підводячи його до водограю, — ні куля не братиме, ні меч, тому що б’є це джерело з-під кореня Золотого Ясена, котрий росте в Ирі…

От умила вона Михася й утерла йому лице вишиваним рушником.

— Ходи здоровий! — каже йому. — Нехай береже тебе Дажбог і Матер Божа, пречиста Лада!

Озирнувся Михась навсібіч і шкода стало йому сеє городище покидати. Наче й пробув тут недовго, а все таке рідне йому здалося, таке затишне та надійне, ніби вік у сій долині звікував.

— Чи ж повернусь я ще сюди коли-небудь?.. — питається у коваля.

Той сумно посміхнувся.

— Ні,— каже, — не бувати тобі тут ніколи вже! Навіть по смерті не потрапиш сюди, бо як умреш козаком, то візьме тебе Господь до Иру святого! Та не журися: знайдеш ти таку долину і в Білому Світі…

— І жити тобі доведеться в ній довго-довго… — каже Дана. — А зараз прощавай.

Та й поцілувала його в чоло.

І в той же мент зникло усе — і городище, й водограй, і діви з ковалем, — і обвалилася на Михася чорна пітьма, що понесла його у безвість.

V

У неділю під вечір їхав із далекого зимівника запорожець Бузько з трьома синами. Всенький день були вони в дорозі, й уже до Січи верстов зо дві лишалося, аж бачать: у чистому полі стоїть на могилі кінь, понуривши голову.

— А що се воно за лихо такеє там! — каже Бузько. — Мо, убито когось? — Та й до найменшого: — А катай-но, Василю, та подивися!

Той шмагонув коня та й погнав притьма до могили. Виїхав на чолопок, перегнувся з сідла, розглядаючи щось долі, та й махнув рукою: сюди, мовляв!

— Певне, таки небіжчик там! — каже Бузько. — Ану ж бо гаття, хлопці!..

Виїхали козаки на могилу і очам не повірили: підклавши кулака під голову, спить у траві хлоп’я. А гнідий жеребець кружляє довкола та знай зуби щирить, не підпускаючи до нього.

— Отсе придибенція! — каже Бузько. — Відкіля ж воно тут узялося?

— Хіба з хлопчачого куріня… — каже найстарший син. — Таж я всіх січових дітлахів знаю — ні такого хлопця, ні коня там нема!

— А, може, від татар чкурнув… — каже середульший. — Як не догледіли ми та орда тут проходила, то міг утекти з ясиру! А спить, бач, як убитий…

— А ми зараз розбудимо! — каже Василь. Та, не довго думаючи, нагнувся і встюжив нагайкою те хлоп’я, аж виляски пішли. — Ану просинайся, вражий сину!

І скрикнув зразу ж — кинувся на нього гнідий жеребець та як ухопить зубами за плече! Хтів було козак сперезати його нагайкою по очах, а клятий кінь з сідла його стягнув і давай тягати по землі, мов тую куклу, та копитами топтать.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував бідолаха.

Кинулися брати одвертати того жеребця, та дзуськи: запінилася вража тварюка, очі кривлею зайшли і знай тим нещасним Василем об землю кидає.

Коли ж тут і хлоп’я на ноги схопилося.

— Стій! — заволало. — Стій, гнідий… кому кажу!

Зиркнув на нього жеребець, а козака з зубів не випускає.

— Ану покинь його, хутко! — звеліло хлоп’я.

Хоркнув кінь, на козаків глипнув скаженим оком і одбіг неохоче вбік. Та й знову давай кружляти довкола.

Підвівся Василь і зігнувся, тримаючись за бока.

— От чортів жеребець, — каже. — Ще трохи — і забив би до смерти!

— Ребра цілі? — питає батько.

— Та начебто… Рукою ось не можу поворухнути, так укусила бісова личина!

— А знатимеш ото, як нагайкою битися! — каже йому хлоп’я.

Запорожці й очі витріщили.

— А ти що, пан такий великий? — питається нарешті старий Бузько.

— Не пан, — каже йому хлоп’я, — а козак… тільки малий ще!

— Козак? А звідкіля ж ти тут узявся?

— З хутора.

Перезирнулися запорожці.

— А хутір твій де?

— Коло Охматова… та його вже немає — татаре спалили!

— Коло Охматова, кажеш?! — питається старий Бузько. — Так ти що, з ясиру втік?

— Ні,— каже хлопчак, — не вхопили мене татаре… кінь ось порятував!

— А як же тебе зовуть?

— Михась.

Глянув на нього Бузько та й почухав потилицю.

— А батько твій хто?

— Я в діда жив, — каже хлопчак, — а батька ляхи на горло скарали… разом із гетьманом Павлюгою! Чули про такого?

— Чули, — каже Бузько. — І як же твій дід прозивався?

— Чурай. Хіба ви не знаєте його?

Бузьки й загомоніли.

— Не знаємо ми твого діда… — нарешті каже Бузько. — То коли ж се ваш хутір згорів?

— А звідки ж ви, що нічого не чули? — питає хлопчак. — 3 Білої Церкви, певне?

Перезирнулися запорожці.

— Послухай, козаче, — каже старий Бузько, — ти дурний такий зроду чи тільки в дурного зимував?

— А що?

— А те, що до Білої Церкви відціля десять день треба верхи добиватися… а до Охматова, мо, й більше! Он, бачиш, річка біжить?

— Еге ж! Та й здоровезна яка!

— Так ото Дніпро, а далі он Великий Луг! Втямив, ні?

Тут гупнув себе хлопчак по чолі кулаком і питає:

— Так се за пороги мене лиха година закинула?

— Авжеж! А ти не знав?

— Ні.

— Добре, — каже Бузько, — поїдеш із нами… Жеребець твій?

— А то чий же!

— А чого скажений такий?

— Се звір, а не кінь, — каже Михась. — А мене любить дуже й боронить, як хто скривдити хоче. Се дід таких жеребців розводив… до нас по них аж із Литви приїжджали!

— Ну, — каже Бузько, — гайда ж і з нами! А на коня вилізеш чи підсадити?