Чигиринський сотник - Страница 125

125

— Хто куди, сину, а ми до хати! Бо я так зморився, що насилу в сідлі усиджу!

— А я вже сплю і кури бачу! — каже Михась.

І поправив конем по стежині, що п’ялася під кручу. Ось і криничку вже стало видно, і воряччя, що ним обійстя було обгороджене. Поприпинали вони коней у дворі, понапували, оброку завдали, та й заходять до хати. Озирнувся малий козак, і все таке рідне здалося йому в ній — і мисник, і лави, і образи на покуті, й та піч, де він спав ото, — наче він тут і вродився.

— Ну, — каже, — нарешті ми вдома!

Так хутко зима промайнула, що й не зоглядівся ніхто. Правда, й зими тої сливе не було: після Різдва така теплінь настала, що скидай кожуха, та й годі! Упали зливи, що світа за ними не видно було, і розгасло все, що коні по коліна западали, як виїжджали запорожці на степ. Балакали козаки між собою, що недарма воно: сам Господь знати дає, що ще трохи — і у похід пора вирушати.

А старий Хмельницький тим часом діло робив. Ще восени послав старшого свого, Тимоша, до турецького султана, щоб з’єднати його собі, як підуть запорожці на Польщу. І до кримського хана листи писав — прохав, щоб стали у помочі татаре, коли война буде, — й до короля, і царя московського, й до волоського господаря, і ще бознає до кого, бо діло то було таємне та хитре і не всі про теє звісні були. Як протряхло трохи, почали возити до кріпости збіжжя, порох, оливо, стада худоби приганяти, коней табуни й овець отари цілі — треба було і узброїти військо, й нагодувати добре. Виїде бувало Михась на той берег, щоб коней попасти, то насилу пропхається поміж товаром, стільки там його тирлувалося! Ревло усе те, бекало й іржало, аж пастухи ради не могли йому дати й гасали туди сюди верхи та кляли, на чому світ стоїть. А на пороні люду аж кишіло: почули козаки, що кошовий усіх скликає, і пливом попливли на Січ. Йшли і з лиманів, і з паланок степових, і з Великого Лугу, і з волости самої, де на пасіках зимували та по селах. Вилазили з усіх нір, печер та бурдюгів, аж дивно було, стільки їх нишком сиділо та дожидалося своєї пори! Були там і ті, хто з Павлюгою на ляхів ходив, і недобитки Остряницині, которі на Московщину повтікали, навіть часом діди заявлялися, що ще з Наливайком колись веремія в Україні крутили, — і одіж, і оружжя було в них старосвітське, що вже й не побачиш такого, а самі геть сиві були, хоч і кріпкі мов дуби.

От настав і Великдень уже, а за ним і Проводи. Як пом’янули козаки небіжчиків і провели душі хрещені ув Ир Дажбожий, стали всі оружжя рихтувати і купувати огневий припас. До кузні не добитися було, бо ковалі день і ніч коней кували, аж узялися звідкись цигани і поставили свої горна та кувадла у ярмарку — лиш тоді всі, хто хотів, шаблі та списи направили. А ярмарок був такий, що загубитися можна було у ньому! Усяке почуло, що козаки на войну збираються, то понаїжджала сила-силенна гендлярів та купців і отаборилася попід валами. Галас і крик знявся, що вночі було і не заснеш — що в кузнях молоти гупають безперестань, що коні іржать, що люде гукають та телесуються, аж кортить було з нагайкою вискочити та поскромити їх, щоб писки постуляли трохи.

Якось удосвіта провадив Михась коней на пасовисько, коли ж це чує, загукали усі кругом:

— Орда прийшла!

— Ондечки, ондечки на оболоні стоять!

— Ого, стільки їх, бусурманів!

— Нехай Бог милує! Ще пограбують нас, урвителі такі!

— Та се батько Хміль гукнув їх на поміч!

— Не зачеплять вони вашого товару, бо тільки з ляхів лупу братимуть!

Тут і порон од татарського берега одчалив. Як середину Дніпра перетнув, загаласували всі:

— Гляньте, гляньте, князь татарський!

— Тугай-бей! Тугай-бей!

— А он і нукери його! І шляхта татарська!

— І небіж його стоїть он! Ти ба, який козак вигнався!

— Як я його в Кафі бачив, то геть малий ще був!

— Та се достеменне військо — глянь, куме, яке оружжя!

Коли ж це виїхав назустріч татарам сам батько Хміль. От ступив на берег Тугай-бей, обнялися вони і поцілувалися тричі. Обернувся Хміль і каже:

— Се брат мій, сокіл мій ясний, душа моя щира! Прибув він на поміч Війську Запорозькому, щоб звоювати разом з нами клятих ляхів!

— Слава! Слава! — загукали всі.

Глянув Михась на Тугай-бея й бачить: зарізяка зарізякою! Лице так обгоріло на сонці, що зробилося, наче шинка вуджена, борода віхтем стирчить, очі вузькі, мов шпарини, та так і стрижуть на всі боки. Панцир на ньому дорогий і шолом, а на поясі крива шабля, що аж горить золотом. Держать над ним хоругву татарську з бунчуками, і дужий Дніпровий вітер шарпає їх та розвіває.

«Се той, що під Охматовом його погромили, коло нашого хутора… — думає собі малий козак. — А тепер, бач, душа щира і сокіл ясний! Дива, та й годі…»

Тут ударив у кріпості великий січовий бубон — знати було, що велика рада збирається. Веде Михась коней назад, аж назустріч характерник.

— Катай, сину, до гетьмана, — каже, — та хутчій! Шукають тебе.

— А коні?

— А коней я на обору одведу. Боршій!

Побіг Михась до кріпости, коли ж там уже й коло січове зібралося. Не пропхався б він усередину, але трапився йому Богун.

— Ти де се гасаєш, халамиднику! — каже. І до запорожців: — Ану розступилися всі, нехай цей козак пройде!

— А що воно таке? — чує Михась, простуючи у січове коло.

— Хлопчак січовий, хто ж іще!

— То його усередину пускають, а нас ні?

— Дурню, се той козак, що Матери Божої образ на Січ приніс!

— А-а…

На січовому майдані вже вся старшина зібралася.

125