Чигиринський сотник - Страница 124

К оглавлению

124

За Омельником трапився їм Богун з козаками, який із Київа вертався. Угледів він Михася і зрадів страшенно.

— Живий, — каже, — живий, халамиднику! А я боявся, що вража сила тебе загарбає…

— Та се хитрий козак — ти його в мішок, а він дірою! — каже Обух.

— А що ж пекельники тії, що то за вами ганялися?

Михась махнув рукою.

— Клямка їм… которі погинули, которі повтікали!

— А звіздар отой?

Малий козак і сплюнув.

— А що за нього балакати… уже чорти йому боки припікають на тім світі!

— Забив його мій джура, — вкинув Обух.

— Забив?! — перепитав Богун. І на Михася показав пальцем. — Оцей хлопчина?! Мурмила?!

Скривився Михась і каже неохоче:

— Ну, вийшло так… Пощастило мені.

— Як се — пощастило?

— Не сподівався він лиха, бо малий я ще… А того, що запоясником за двадцять кроків у горло поціляю, й не знав. То я й відплатив йому за діда…

— Що ж, — каже Богун, — пиха його згубила!

— В бою треба на бачності матися, — докинув характерник. — Таке бувало, що списом чоловіка прохромиш, а він по держаку до тебе лізе, щоб ножа загородити!

Як проїздили коло Самари, глянув Михась удалину, де ліс виднів, оповитий сивою імлою, наче димом, і зітхнув:

— Ех, завернути б до тієї бісуркані малої в гості! Так ніколи…

— Дарма, сину, — каже Обух, — іще Господь зведе ваші стежки докупи… В сьому світі все можливе.

— Тільки бабуня її не любить мене…

— А де вона дінеться… полюбить, як онуку заміж візьмеш!

— Та коли це ще буде! — сумно зітхнув Михась.

Глянув на нього Обух і всміхнувся під вусами.

— А ти що, женитися надумав?

— Та треба було б…

— А нащо?

— А ото трохи покозакував та й додому… А там жінка у городі порається, корову пасе, поросят глядить. А я дуже ковбасу люблю. І шинку. Ото приїхав, шаблю на стіну, сам за стіл і гукаєш: ану, жінко, горілки сюди та ковбас! Та хутчій, поки я добрий!

Перезирнулися козаки, Богун і каже:

— Ти ба!

А характерник і закашлявся.

— Ну добре, — каже перегодя, — менше з цим…

Як ось і Кодак забовванів на правому боці Дніпра. Під’їхав до Михася батько Хміль і показує на тую озіяку.

— А що, — питає,— правда, що ти панові Гродзіцькому вуса намалював під носом?

Засоромився Михась і нічого не відказав на теє.

— Та він йому й друге око мало не вибив! — каже Обух.

— Та як се?

— Повісив булаву над ліжком, а неборак як схопився!.. Кажуть, добрячого синця заробив.

— Нічого, — каже Хмельницький, поглядаючи на кріпость, — носив вовк — понесуть і вовка! Виб’ємо ми клятих ляхів звідтіля! А то диви, як розперезалися…

— А потім що тут буде? — питає Михась.

— Залога стоятиме. Як передніше козаки не розвалять…

— А чого розвалять?

— А я звідки знаю! Захочуть, то й розвалять… Наш брат козак любить усе валяти. А щоб збудувати щось, то не дуже…

До Січи вони добилися, як був уже старий вечір. Під’їхали до кріпости, а там уже всі братчики висипали за браму.

— Гетьман, гетьман прибув! — здаля чутно, як гукають.

— Отепер утремо ми маку клятим ляшкам!

— Матер Божа з нами і сам Господь!

— Годі вже кривду терпіти!

— Та се ж Хміль старий, що писарем у нас був!

— А ото що за хлопчина коло нього?

— Се той, що Матери Лади образ несе!

— Ти ба, який малий!

— Мале, а вже, видко, завзяте!

А Хмельницький тільки кланяється на всі боки. Коло брами походні горять і вся старшина стоїть — і кошовий, і писар, і діди січові на ціпки поспиралися. Як під’їхала ватага до воріт, вдарили бубони і пищалки заграли пронизливо, аж у вухах залящало.

— Чолом, батьку! — каже кошовий. І вклонився низько Хмельницькому. — Давно ми ждемо тебе…

— Підіймай козацтво, а ми тебе піддержимо, — каже писар.

— Так сії наглядачі ляські в печінки в’їлися, що нехай їм усячина! — кажуть діди. — Нажени ти їх, сину!

— А то не маєте шаблі при боці? — питає Хмельницький. І до козаків, що прибилися до нього дорогою: — Хтіли з ляхами погарцювати? То їдьте мені зараз у кріпость і витніть залогу впень!

— А полону займати? — питає хтось із юнаків.

— Ніякого полону… виріжте їх, щоб і сліда не лишилося!

Як подалися молодики до городища, один поперед другого поспішаючи, один дід і питає:

— А в похід коли поведеш, сину?

— Не зараз, браття, — каже Хмельницький. — Зима насувається. Коли козак у степ вирушає?

— Навесні, як перша трава виросте! — кажуть козаки.

— Ото до першої трави нехай гуляють ляхи, а там як дамо їм гарту, — Хмельницький стиснув долоню в кулак, — то тільки пір’я з них летітиме!

Тут і Кривоніс із Морозенком до Михася підходять. В киреях і баранячих шапках обидва, в руках походні горять, з шаблями при боці.

— Ну що, — кажуть, — вернувся, козаче? Чули ми про твої фортелі! Таке ти там коїв, аж не вірилося.

Знов засоромився Михась.

— Та, — каже, — таланило мені… а ще ж і помагали всі!

— Надто ж чарівниця там одна — ой старалася!.. — каже Обух, підморгнувши.

Ще дужче зніяковів Михась і одвернувся.

— Чарівниці, вони такі! — каже Кривоніс, усміхнувшись під вусами. — Без них, козаче, не обійдешся. Правда, і з ними часом біда…

— А яка се? — питає Михась.

— А виростеш, то побачиш!

Як заїхав батько Хміль у кріпость і козаки посунули за ним, наче бджоли за маткою, характерник і каже:

124