Чигиринський сотник - Страница 95

— Бо се такі душі, що між сим світом і тим літають…

— Як се?

— Росалки — се діти, що нехрещеними вмерли, — сказав Обух, знову піднімаючи баклагу. — Як похрестили немовля і вмре воно од чогось, то йде душа його в Ир Дажбожий, а там у янгола обертається… А як немає на ньому Дажбожого свастя, що незримо на нього за хрещення лягає, то живе така душа поміж світами. Часом утілюється вона і виходить уночі до води купатися або гойдається на вербі і регоче… Ото як побачиш росалку на Купала, то тікай чимдуж, бо лихо тобі буде!

— З нами сила і міць небесна! — сказав Михась і знов озирнувся. — Ох і налякав ти мене, Обуше…

Характерник знову підняв баклагу, і в горлянці у нього аж заклекотіло.

— Нічого ніколи не бійся, сину! — сказав він, наминаючи куліш. — Козацька доля у Бога на колінах. Що буде, то буде, а чого не буде, — того таки не буде! Одне слово, якось воно та буде…

— Та воно, звісно, так, — відказав Михась, — бо це ж таке… А не інакше, бо що ж!

— Так ото ж! — відказав Обух і ще раз добряче ковтнув із баклаги.

Як повечеряли вони і лягли коло багаття, позагортавшись у киреї, Михась і каже:

— А чорт, він і справді холодний?

— Що? — не второпав Обух.

— Ну, ти казав Килині, що як чорт, то він холодний, бо душі нема…

— А-а, — згадав характерник. — Він, сину, мов крига… Ото щоб знав ти: все, що з того світа приходить, холодне! Хоч там і огні пекельні горять, хоч і грішники на сковородах шкварчать, та насправді там лютий холод панує і пітьма, бо і тепло, і світло — воно тільки од Господа йде і огня його животворящого, що вічно горить ув Ирі Дажбожому…

— А росалки теж холодні?

— Ні, сину, вони ще до сього світа належать… Домовик, росалка, хованець, лісовик, бездонник — воно все поміж світами витає! — Обух позіхнув. — Пам’ятаю, якось ночував я в покинутій хаті… Насилу очі стулив, коли ж це чую — лізе щось із-під печі. Чалап, чалап, на припічок вилізло… а тоді на піч — та як налягло на мене і давай душити! Ні рукою не можу поворухнути, ні ногою, ні язиком… наче правцем поставило мене! Насилу перемігсь я, руку простягнув та й мацаю ззаду… Чую, тепле воно. Я тоді як крикну на всеньку хату: «Як чортяка, то холодна срака, — а це ж тепла!» Воно тоді засоромилося, зсунулося з мене, по долівці чалап, чалап — та й назад під піч полізло…

— О Господе! — перелякався Михась. — А що то було?

— Домовик, сину… Чимось не догодив я йому, напевне!

— А що, йому треба годити?

— Авжеж! Він хазяїн ув обійсті. Як шанує родина домовика, то в неї і хліб є, й до хліба, і в хліві лад, і в оборі… Без домовика хати нема.

— А як його треба шанувати?

— Не сваритися в хаті, люльку не курити і під піч сміття не змітати, бо він там живе… А на празники треба ставити на покуті горщика зі стравою, щоб він їв.

— І що, справді їстиме?

— А певно! Як заглянути уранці, то там уже нічого нема… Все з’їсть та ще й вилиже.

— А як не шанувати?

— То з хати виживе. Буде гарцювати вночі по столу та по лавах, перекидатиме все… З ним, сину, жарти кепські.

— Ти ба! — сказав Михась.

— А ти думав! Ото якось ув одному селі була така хата, де людей щось лякало. Як ніч, так і душить, як ніч, так і образи скидає додолу, глечики з молоком перевертає… таке вже коїло, що ніхто не міг там жити! Аж прийшов у село один убогий чоловік. Староста йому і каже: нема де тебе у нас поселити, козаче… як хоч то йти в отсю хату, але там щось недобре водиться! Нічого, каже той чоловік, я з ним поладнаю… Та й приходить до тої хати. Зняв шапку на порозі й каже: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він удруге: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він тоді утретє: добрий день, хазяїне! Коли ж із-під печі й одвічає: добрий день… Дозволь поселитися, хазяїне, каже тоді той чоловік. Тут завовтузилося щось під піччю, дивиться той нетяга, аж вилазить такий дідок із бородою. Не вищий од віника, на голові шапка смушкова, сам у червоних штанях. Поселяйся, каже. Тільки щоб твоя жінка рогачі під піччю не клала, бо мені очі випікає… І кота як будеш заводити, то щоб мурий був, тому що се моя масть…

— Еге ж, — убовтнувся в річ Михась, — чув і я таке! Як не ведеться кіт у хаті, то кажуть, що домовикові ця масть не до шмиги…

— Так ото ж! Привів чоловік родину, та й стали вони жити. Розгосподарювалися, худобу завели… Минуло років з кількоро, аж домовик і каже тому чоловікові: завтра, каже, іду я на войну — з чортами битися. А під піччю закопаний казан із золотими грішми. Як уб’ють мене, то прийдуть чорти і скажуть, щоб оддав ти їм той казан. То ти гроші висип, а казана їм оддай… Усе втямив? Усе, каже чоловік. Як сказав домовик, так воно і сталося. Оддав чоловік порожнього казана чортам, а гроші собі взяв. І так забагатів, що Боже мій… Два млини мав у селі, овець отари цілі, волів десять паровиць…

— І що? — поспитався Михась.

— І живе собі…

— Що, й досі живе?

— Та ні, помер уже, напевне…

— А чого помер?

— А дідько його знає! Захтів, то й помер… тобі не все одно? — Обух підняв баклагу і знову потяг добрячого ковтка відтіля. — Лягай та спи оно!

— А ти?

— А я повартую! Бо Кирик десь на гулі полетів…

Михась загорнувся в кирею. І тільки тепер відчув, що очі його аж злипаються, так зморився за цілий день.

— А росалки не з’їдять тут нас? — про всяк випадок поспитався він.

Але відповіді так і не почув — сон узяв його в свої волохаті обійми й поніс у безвість.

Було вже добре за північ, як над річкою почувся тупіт копит — то їхав берегом Удаю козацький рій. Певне, шукали когось хлопці, бо роззиралися на всі боки і вряди-годи коней спиняли, прислухаючись, чи не заіржить десь бахмат удалині або шаблюка брязне у піхвах.