— Ти вже пробачай, мосьпане, бо прибрехав я тобі!
— А що? — питає дід.
— Не мандрований чоловік я, а шляхетський, — у його милости князя Яреми при дворі хліб їм.
Здивувався старий козак, та знаку не подав.
— А в нашім краю чом опинився? — питає.— Тая ж Вишневеччина потойбіч Дніпра лежить!
— Їздив князь отсе до свого кума у Лисянку, то й мене узяв із собою, бо вмію всілякі штуки показувати… Та як назад їхали, то відстав я од почту. Ото й мушу тепер самотою до Лубень добиватися…
Покрутив Чурай головою, та нічого не сказав. Коли ж тут і вечерю дівчата подали. Як випили по чарці, то дід і питає:
— І як же зовуть тебе, чоловіче добрий?
— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Мурмилом.
— А чого се?
— Бо здоровецький такий, як бачиш… Змалку так прозивали мене, то я думав, як піду в світи, то там не прозиватимуть!
— І що ж?
— А воно й там прозивати почали!
— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Мурмило, то й Мурмило… Добре, хоч не Магомет!
— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся чоловік. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.
— Ба, — каже дід, — то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?
— О, пишеться там багацько всього! — засміявся Мурмило. — Хочеш послухати?
— А коли твоя ласка!
— Є три світи, мосьпане, — почав звіздар, — Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому отсе ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам Господь, Владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…
— То ким же він заправляє, той Чорнобог? — питається дід.
Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви і нави йому служать, відьми і літавиці, змії та перелесники… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!
— А що ж то за сміливці? — питається Михась. Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.
— Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…
Тут і печену гуску принесли. Як упоралися трохи з нею, дід і питає:
— Чи тяжка ж твоя служба у князя Яреми, чи й не дуже?
Гість усміхнувся.
— Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…
— Ти ба! Та й що ж то за диво?
— А не вгадаєш?
Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.
— То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш да на палі садовиш?
— Отсе ти одколов, мосьпане! — зареготався гість. — Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!
— То хто ж ти є, коли так?
— Звіздар я, — каже гість.
Дід із онуком і рота роззявили.
— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Михась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?
Звіздар крутнув головою.
— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Михася: — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.
— Ба! — каже дід. — А нащо воно?
— Себто як — «нащо»?
— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!
— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А князь Ярема держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.
— І довго ж ти сьому ділу вчився? — питає дід.
Мурмило і зареготався.
— Вчився, — каже, — поки не пропився! Латину та греку штудіював, аж гай шумів. А тоді бачу, що воно ні до чого та й подався світами мандрувати…
— Ото й правильно ти зробив… — каже дід. — Бо від книжок саме лихо. Оно один ув Охматові все біблію читав, — а як дочитався до чорної сторінки, то й з глузду з’їхав!
— І бігає тепер по вулицях голий, — укинув Михась.
— Козакові,— провадив дід, — багацько мудрувати не випадає. Йому так: або чужу голову зняв, або свою зоставив — аби тільки живцем у руки не дався та лишився козак козаком. Як є шабля, то книжки зайві…
— То ти, пане господарю, і до церкви не ходиш? — питається штукар.
— Господь один на небі й усе бачить, — каже йому дід. — А до церкви я таки не ходжу, бо вік звікував на Січі, де храму й близько не було. Та й скажу тобі по правді, в Любомирі раз як пішов до церкви, — то й двері на собі приніс!
— Ще й люде за дідом гналися із ломаками! — каже Михась.
— А чого ж се, мосьпане? — питає гість.
— Та, — каже дід, — у тому Любомирі люде якісь дурноваті! Ото зайшов я до храму та й стою перед образами. Аж підходить до мене чоловік якийсь у косах та в бороді й питає: «А чого се ти, козаче, не хрестишся до образів? Бусурманин чи що?» Я тут і скипів. «Ти кого, — кажу, — бусурманином узиваєш, чортова кров?! Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни отсе так узиваєш»?! Та у вухо його, що він і ноги задер. Тут і набігло тих крамарів та гречкосіїв — да на мене!.. Насилу втік.
— А що ж то за чоловік був?
— Та піп, напевне, хто ж іще!.. — каже дід. — Аж до Буркатівки з киями за мною гналися!