Чигиринський сотник - Страница 88

— Здуріти можна… — буркнув характерник.

— Атож… Та як, питаємо, знайшовся? А так, уночі, каже, приходить до мене! Цілує, милує, як чоловік жінку… Гостинці носить.

— Які?

— Яблука… такі гарні, червонобокі!

— Сам бачив?

— Еге ж. Пахнуть, що аж-аж-аж…

Обух зареготався.

— Треба ж таке! І що з нею тепер?

— Та що… така стала, наче з хреста знята! Як походить сей мрець до неї ще трохи — і її доведеться в німі дошки покласти! Та ти ж сам бачив…

— Та бачив!..

Семен пахнув люлькою і глянув скоса на характерника.

— То що, козаче?..

— Та придумаємо щось… — каже Обух.

— Мій батько січовий усе вміє! — встряв Михась. — Над усіма чаклунами він чаклун, отак! Другого такого в усьому Запорожжі немає!

— Правда?! — не повірив Семен.

Обух махнув рукою.

— Менше слухай… воно ще дитина! — І до Михася: — А достань-но ту баклагу з тороків…

— Котора з горілкою?

— Еге ж.

— Там уже половина лишилася…

— Давай, давай! — І до Семена: — Коли він прийде?

Дядько озирнувся. Сонце вже наполовину сховалося за вечірнім пругом. З мочарищ сивими пасмами попливла прохолода, а в полях почали тихо перегукуватися перепели.

— Як сонце сяде, то він у той же мент і заявиться!

— А ти його на власні очі бачив?

— Як тебе оце.

Обух підвівся і, взявши баклагу під пахву, ввійшов до хати. За ним посунули і дядько з Михасем.

— Зараз, зараз і вечеря буде!.. — озвалася од печі Килина, коли вони переступили поріг. — Осьо Іван прийде, то й будемо їсти. Потомилися, мабуть, еге?

Характерник зняв шапку і перехрестився до образів.

— Добрий день вам у хаті! А ми оце, господине, подумали собі, що не гріх буде по чарці випити, поки твій хазяїн заявиться…

— То вкриши нам сала на закуску, — устряв Семен, — та, може, огірка якого чи що…

Молодиця хутко метнулася до мисника, і за хвилю на столі з’явилися чарки з грубого шкла, цибуля і тоненько порізане сало.

— Ну, — сказав Обух, наллявши горілки, — нехай добре буде у вас у хаті! І ти, господине, випий з нами…

— Та я її і в рота не беру, таку гірку!

— То хоч пригуби…

Михась крадькома роззирнувся доокруж. Хата була як хата: малесенькі віконця з лисняковими шибками, глиняна долівка, піл із грубих дощок, лежанка. І тільки піч аж очі вбирала, помальована ріжними візерунками, хмелем і райськими павами.

— То що, молодице, — озвався Обух, коли вони випили, — чоловік до тебе аж поночі приходить?

— Еге ж.

— І чом?

— Та, каже, на службі десь у пана… не пускають його удень!

— А яблука де він бере?

— А з панського саду!

Михась неспокійно засовався на лаві.

— А ну ж бо покажи, — звелів Обух.

— А нащо?

— А хочу глянути, як це так воно сталося… на яблунях ще зелепухи, а він десь уже стиглих доп’яв!

Килина вийшла до комори і за хвилю внесла двоє яблук.

— Ти ба, яке диво! — посміхнувся Обух краєм рота.

Михась узяв до рук одне яблуко. Велике воно було та червонобоке, а пахло, аж слина котилася.

— Дай сюди! — звелів йому Обух. Потім поклав ті яблука рядком на столі.— Оце бачите?

— Еге ж, — відказали всі.

— Що лежить на столі?

Молодиця стенула плечима.

— Яблука, що ж іще!

— Добре. А тепер дивіться! — Обух підвівся і хутко накреслив над ними Коштрубове свастя. — Що бачите?

Всі охнули: на столі лежали два кінські кізяки!

— Господе, твоя воля! — перехрестився Семен.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — зойкнув Михась.

А Килина відступила на крок, і очі її спалахнули недобрим огнем.

— Ти що се накоїв, козаче? — поспитала вона, взявшись у боки. — Се гостинці чоловіка мого, которий як душу мене любить, а ти непотрібом їх обернув, еге? Прибився сюди із Запорожжя зо своїми чарами та шкоду будеш мені тут чинити? Та я зараз очі тобі видряпаю, чортів полигачу!

Обух підвівся на весь зріст і суворо глянув на неї.

— Не дури сама себе, молодице! — крикнув він, як осавула.— Чоловік твій умер і вже не прийде до тебе ніколи. Добре ти знаєш це, бо винесли його на марах і поховали в землі. А ходить до тебе злий дух у його подобі й кізяки носить кінські замість гостинців! Зняв я полуду з твоїх очей, то ти й побачила все!

— Брешеш, клятий запорожцю! — вигукнула Килина. — Вернувся він з того світа, бо кохає мене і не може без мене жити!

— Брешуть твоєї матери діти, а не я! — ще дужче крикнув характерник. — Хто вмер, той ніколи вже не вернеться, — такий закон. Як світ стане молодий, дасть Господь усім душам нове тіло і воскреснуть вони, а поки сеє станеться, ув Ирі Дажбожому вони пробувають! І як приходить поміж люде той, хто помер, то не людина се, а чорт у людській подобі!

— Сам ти чорт!

— Не чорт я, а характерник запорозький, що лихо відвертає од дітей Дажбожих! Дала мені ту силу Матінка Лада, Пречиста Діва, а служу я огню Трояновому, которий вічно горить ув Ирі Дажбожому.

Молодиця вдарила кулаком об кулак.

— Та будь ти хоч самим святим Юром, то я не повірю, що мій Іван — чорт рогатий да копитатий!

— Пересвідчитися хочеш, еге?

— А хочу!

Характерник показав на баклагу.

— Отсе бачиш?

— Та й що?

— А те, що злий дух горілки терпіти не може! Як прийде твій мрець і подаси вечерю на стіл, наллю я йому чарчину — та й побачиш, як він сахнеться од неї!