Чигиринський сотник - Страница 83

К оглавлению

83

— Недарма ж він і до тебе попав!.. — каже Богун.

Нагнувся Михась та й підняв із землі наконечник стріли. Була вона з трьома ребрами і вістрям гострим.

— Отакою, — каже, — татаре мене поцілили…

— Шереметське се оружжя… — каже характерник. — До гибелі тут його — як дощ, то вимиває з сеї землі й мечі, і стріли, й панцирі порубані… А кісток стільки, що й не злічити!

І взяв жеребця за повід.

— Ходімо ж, — каже, — далі…

Ведуть вони коней, аж бачать — стоїть якийсь дід. Борода аж до пояса, а на шиї воловий ріг висить на шнурку.

— Чолом, волгве… — каже Михасеві.

Облишив той коня, підійшов до того чоловіка і вклонився.

— Чолом, батьку…

— Приніс? — питає його той дід.

Глянув Михась на нього, а той старий, мов земля.

— Приніс… — каже.

— Як служив я Батькові Трояну на сій горі,— каже волгов, — то зірвалася страшенна буря… Зійшов із неба у хмарах та блискавках Святий Юр і ступив на сюю землю. Приніс він до храму Дажбожого Троянів Ключ та й заповів мені стерегти його… Відтоді й живу на білім світі — ні меч не бере мене, ні стріла, ні куля ворожа!

— Далеко звідціля знайшов я його… — каже Михась.

— Не ти його знайшов, а він тебе. Зав’язана була твоя доля з ним ще в тому житті, котрого ти й не пам’ятаєш…

І замовкли обоє. Тільки вітер із Дніпра стугонить над горою та ковилу нагинає.

— Не боїшся того, що з тобою буде?..

— На все Божа воля! — каже Михась. — А я тільки слуга його оружний.

— Ну, то гляди ж бо!.. Марне твоє діло буде, бо зведеться все воно у нівеч…

Тут і згадав Михась, що йому Обух коло Ненаситця казав.

— Живу я тут і зараз, то й роблю, що змога моя, — каже чоловікові.— А хто після мене житиме, то нехай більше утне…

— Та й то правда!.. — каже дід. І знову замовк.

— А хто ж наступний у колі Трояновім? — питає Михась перегодя.

Простяг той руку і показав на татарський берег.

— Отам, — каже, — де Ворскла тече, був город Голунь… Зустрінеш там ту, що й од мене старіша, та вічну молодість дала їй Матер Божа!..

Знову застугонів вітер, і зашелестіла сива ковила, нагинаючи свої китиці.

— То вже кінчай те діло, що задля нього прийшов… — каже дід.

Потягнув Михась за поворозки та й дістав на світ Троянів Ключ.

Темна була тая лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона, як сонце, що й очам боляче дивитися.

— Еге ж, се він і є…— каже дід. — Слава ж тобі, Господе, що все вже кінця добігло!..

Та руку простягнув і доторкнувся пальцями до тої ляльки.

— Що ж, — каже, — бувай здоров, козаче…

— Куди ж ти ідеш?

А той і показав ціпком на гострий пагорб, що насилу мрів удалині.

— Он Дідів шпиль… Одколи світ засновався, усі волгви Дажбожі там лежать. Пора й мені вже туди…

— То прощавай, — каже Михась.

Та й уклонився йому в пояс. А випростався, то волгва й сліду вже не було — щез, наче димом розвіявся.

— Отсе дива! — каже Богун, коли Михась назад вернувся.

— Помовч… — каже йому характерник. І до Михася: — А тепер куди?..

Нічого не сказав йому на те малий козак. Виліз на коня та й озирається довкруги безтямно. Наче й Дніпро той самий, і степи, і села, й гаї зелені,— а не впізнає їх він. Аж як задзвонили в козацькому монастирі, то спам’ятався він, струснув головою й каже:

— До Тарахтемирова поїдемо… Спочити треба кілька день та коней погодувати!

І пхнув гнідого закаблуками. Пішов той з гори, збиваючи куряву, за ним Обух подався, а тоді й Богун своїм вороним рушив. Спустилися вони в долину, вдарили коней нагайками та й помчали до містечка.

Книга третя
Чого не гоїть огонь

I

За тої пори, що про неї ми оце річ ведемо, на правому березі Сули стояв город Лубні. Невеликий він був, як і всі міста у ті лихі часи в Україні, небагато й люду в нім жило, та як під’їжджаєш до нього, то відразу впадало в око, що не такий це город, як ото инші, що тоді скрізь траплялися. Не побачиш було в ньому ні сільських мазанок під стріхами, ні клунь із лісковими стінами, ні стодол чи плетених тинів, — пишалися скрізь кам’яниці з гонтовими дахами, де мешкала замкова шляхта і міщани, височіли костьоли зі шпичастими верхами, кляштори та монастирі, а в них кишма кишіло католицьке й православне чернецтво. Зокола обгороджене було теє місто високими камінними мурами, а на валах тих і при брамі, що була у п’ять чоловіка заввиш, чатували вояки у залізних шоломах і з галябардами та огненною стрільбою напохваті. Були там і гармати, що визирали з бійниць широченними жерлами, були при них і гармаші, всі з німаків та голендерів, які в тій кріпості служили. А паном і володарем того міста і всього того краю був князь Ярема.

Сидів він у замку, що височів над самісінькою Сулою. Ще батько його, старий князь Вишневецький, звів тую будову, нагнавши туди силу-силенну довколишнього люду. Камінь до Лубнів возили од самого Більська, дуби і ясени рубали у верхів’ях Сули і сплавляли водою, цеглу випалювали день і ніч у здоровезних печах і притьмом доправляли волами, — зате і замок удався височенний та пишний, що другого такого ще пошукати було не тільки в Україні, а, либонь, і в Самій Польщі. Глянеш було на тії грубелецькі мури, що їх і гарматним ядром не просадити, на тії здоровецькі вікна, що в них і хоч возом заїжджай, на чотири квадратові вежі, що стовбичать по кутах, наче велети які на сторожі,— і дивом дивуєшся, що такенну споруду людські руки могли звести. Хоч ніякого дива у тім і не було — куди око засягне, скрізь лежали володіння Вишневецьких, і весь люд, скільки було його у тім краю, платив їм чинш і всякі повинності мусив одробляти. Король сидів у Варшаві, великий князь на Литві, тож не було другого пана в тій землі, крім Яреми Вишневецького. Орудував він нею, як хотів, усі йому корилися і шану віддавали, а по селах навіть пісню склали:

83