— А зараз куди рушаємо? — питає Михась.
— Додому, куди ж іще… Тільки тяжко нам доведеться, бо проти течії треба буде гребти.
Підвівся Михась, пісок із себе струсив і вдихнув повітря повними грудьми.
— Сонце сходить, пташки щебечуть… — каже. — Ото вже гарно у нашому світі!
— Та й на нього клятий Чорнобог регне… — каже Обух, заходячи у воду. — Давай уже плисти будемо, а то нерано.
Заліз Михась у човна, а характерник від берега відштовхнувся та й наліг на весла, правуючи до середини Дніпра.
Аж в обіди прибилися вони до Микитиного Рогу, де січова кріпость стояла. Зняв характерник шапку, кинув її об землю і каже:
— А щоб йому всячина з такою їздою! Аж долоні порепалися, так веслував. — І на Михася глянув. — Голоден, певне?
— Мов цуцик!
— То ходім до корчми та щось на зуба кинемо!
Була то проста собі хата під солом’яною стріхою.
Всередині стояли столи та ослони, груба-кам’янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.
— Оце завізно! — каже Михась.
У корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.
— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.
— Здоров, батьку, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Михася. — Чолом, козаче…
Та й кивнув на лаву.
— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.
Як посідали Обух із Михасем за столом, то тут і корчмар підскочив.
— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.
— І меду звари для отсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Михася. — Мед питимеш?
— Авжеж!
— А горілку? — моргнув козакам Богун.
Михась зашарівся.
— Ні…
— А чого се?
— Бо я ще малий…
— Так ти ж козак!
— Та нехай її чорти п’ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Михась.
— Куштував чи що?
— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Михась скривився.
— Та й що?
— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою обрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!
Козаки зареготалися.
— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!
Коли ж тут і корчмар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Михася — череп’яний кухоль, де парував мед.
— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.
— Зараз… зараз, ясновельможний!
Аж приносять цинову таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й зеленню обкладене.
— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип’ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Михася.
Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:
— За нас із вами — і за дідько з ними!
Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.
— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?
— В Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.
— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?
Михась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.
— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі.— Й до Михася: — Ану ж бо покажи!
Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи Троянів Ключ.
Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, що побігли по ній од низу до верху.
— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!
— Скільки ж се віків не було його в Україні? — питається другий запорожець.
Характерник гірко всміхнувся.
— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голуні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів, що Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм Пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волгви та бісуркани думали, що се вже назавжди…
— Він і правда під землю запався, бо мені його чоловік передав, що в Ксьондзовому лісі похований! — каже Михась.
Богун похитав головою.
— Ото, певне, хтось із давніх лицарів!
— Там видно, що битва була, — каже Михась. — Я на тім полі, що за глиниськом, гостряки од стріл знаходив.
— Які вони були? — питається характерник.
— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!
Обух кивнув.
— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..
Старий козак глянув на характерника.
— Та й що все це має означати?
— А те, що настала така пора для Вкраїни, якої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться, Морозенку, в поле нам рушати… шкода тільки, що не зараз!
— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.
— А чому б то? — питається рудий козак. Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.