Чигиринський сотник - Страница 27


К оглавлению

27

— А зараз куди рушаємо? — питає Михась.

— Додому, куди ж іще… Тільки тяжко нам доведеться, бо проти течії треба буде гребти.

Підвівся Михась, пісок із себе струсив і вдихнув повітря повними грудьми.

— Сонце сходить, пташки щебечуть… — каже. — Ото вже гарно у нашому світі!

— Та й на нього клятий Чорнобог регне… — каже Обух, заходячи у воду. — Давай уже плисти будемо, а то нерано.

Заліз Михась у човна, а характерник від берега відштовхнувся та й наліг на весла, правуючи до середини Дніпра.


Аж в обіди прибилися вони до Микитиного Рогу, де січова кріпость стояла. Зняв характерник шапку, кинув її об землю і каже:

— А щоб йому всячина з такою їздою! Аж долоні порепалися, так веслував. — І на Михася глянув. — Голоден, певне?

— Мов цуцик!

— То ходім до корчми та щось на зуба кинемо!

Була то проста собі хата під солом’яною стріхою.

Всередині стояли столи та ослони, груба-кам’янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

— Оце завізно! — каже Михась.

У корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.

— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.

— Здоров, батьку, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Михася. — Чолом, козаче…

Та й кивнув на лаву.

— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.

Як посідали Обух із Михасем за столом, то тут і корчмар підскочив.

— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

— І меду звари для отсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Михася. — Мед питимеш?

— Авжеж!

— А горілку? — моргнув козакам Богун.

Михась зашарівся.

— Ні…

— А чого се?

— Бо я ще малий…

— Так ти ж козак!

— Та нехай її чорти п’ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Михась.

— Куштував чи що?

— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Михась скривився.

— Та й що?

— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою обрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і корчмар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Михася — череп’яний кухоль, де парував мед.

— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.

— Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять цинову таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й зеленню обкладене.

— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип’ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Михася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:

— За нас із вами — і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?

— В Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.

— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Михась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі.— Й до Михася: — Ану ж бо покажи!

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи Троянів Ключ.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, що побігли по ній од низу до верху.

— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

— Скільки ж се віків не було його в Україні? — питається другий запорожець.

Характерник гірко всміхнувся.

— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голуні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів, що Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм Пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волгви та бісуркани думали, що се вже назавжди…

— Він і правда під землю запався, бо мені його чоловік передав, що в Ксьондзовому лісі похований! — каже Михась.

Богун похитав головою.

— Ото, певне, хтось із давніх лицарів!

— Там видно, що битва була, — каже Михась. — Я на тім полі, що за глиниськом, гостряки од стріл знаходив.

— Які вони були? — питається характерник.

— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!

Обух кивнув.

— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..

Старий козак глянув на характерника.

— Та й що все це має означати?

— А те, що настала така пора для Вкраїни, якої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться, Морозенку, в поле нам рушати… шкода тільки, що не зараз!

— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.

— А чому б то? — питається рудий козак. Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.

27