Чигиринський сотник - Страница 121

121

— Ну, тепер не втечете! — каже Барабаш, вимахуючи нагайкою. І до козаків: — Чого ждете, ґемайни? Взяли їх у лика, та хутчій, то ласки в мене заробите!

А ті його й не чують: озираються довкруги і потилиці чухають. Воно й не диво: валяються по всьому двориську трупи, а біля ґанку той змій лежить, що на ньому звіздар літав.

Коли ж це здобувся на слово отаман і питає:

— А хто це стільки люда тут помордував?

— І гада того вбив хтось! — загомоніли козаки.

— І зарізяк Равілевих! А вони ж стільки подорожніх тут закатрупили!

— Господе, такого ще світ не бачив!

— А оно звіздар лежить!

— Таж його й обухом не забити було!

— Чари, чари се відьомські!

Вийшов уперед характерник і каже:

— Не від чарів погинули вони, а сила Дажбожа їх зо світа звела! Отак із кожним буде, хто проти Господа повстане.

Тут Михась шапку надів, підійшов до Мурмила і взявся за свого запоясника. Наступив пекельникові на груди, рвонув колодку до себе — та й висмикнув ножа. Втер його об звіздареву чуприну і каже утомлено:

— Їдьте собі, хлопці, додому… Не вам з нами воювати.

— Та що ви дивитеся на них! — залементував Барабаш. — Вас он стільки, а їх двоє! В’яжіть їх хутчій, то князь грошей дасть!

Глянув отаман на пожарище, на змія забитого, на ту яму, що стріла Михасева зробила, на обгорілі скелети, що валялися по двору, і каже:

— Овва! Ми з відьмаками та волгвами воювати не наймалися. Наше діло — шабля й рушниця, а тут нехай хто інший розбирається.

Почули теє козаки, то й загули, мов бджоли у вулику.

— І правда!

— Ще тільки з силою небесною ми в барки не бралися!

— Геть уже князь ума рішився, що проти Господа повстав!

— А з чортами лигатися — се ж гріх страшенний!

— Он яка зміюка лежить… тільки у пеклі такі водяться!

— А недоліток сей на чому хіба їздить? Се ж не кінь, а чортяка справдешній!

— Од нього зло аж пашить!

— Таке мале, а вже чортові душу запродало!

Підняв руку характерник і каже:

— Годі, хлопці! Їдьте собі з Богом і розкажіть князеві, що тут бачили. А цього урвителя, — зиркнув він на Барабаша, — нам залиште…

— Та хоч із сіллю його з’їжте! — каже отаман.

Бачить Барабаш, що непереливки, і вже конем крутнув було, та накреслив характерник Дажбоже свастя в повітрі й жеребець на місці закляк.

— Бач, — каже отаман, — видно, що Дажбожі се лицарі — хто ж іще цього чортяку вкоськав би! Їдьмо, хлопці, щоб і очі наші не бачили, що вони з цим обревком робитимуть!

— Що ж, — кажуть козаки Барабашеві,— бувай, котяро помийний!

— Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся!

— Та чортів у пеклі поздоров од нас!

Та й поїхали. Як затих удалині тупіт кінських копит, глянув характерник на Барабаша й каже:

— Ну, тепер і на тебе черга дійшла… Злазь із коня, собачий сину!

А той рукою в бік узявся й питає:

— По якому праву судити мене збираєтеся? Я слуга його милости князя Яреми, а ви хто такі? Нетяги, голодранці, леґейди!

— А ти не знаєш чи що? — каже Михась, підходячи до нього. — По козацькому праву… де два козаки, там третього судять! А ти славу козацьку скаляв, до ляхів приставши, та ще й крадіжку вчинив у Січі, ледащо!

Понурився Барабаш, бо нічого було йому сказати — ще тоді завелося козацьке право на світі, як і князів у Києві не було, та, либонь, і Києва самого. Зліз він додолу і став, похнюпивши голову.

— Скидай жупан! — каже йому Обух.

Розстебнув петельки Барабаш, завовтузився, плутаючись у рукавах, та й сповз жупан у пилюгу.

— А тепер шаблю!

І шабля полетіла на землю, зблиснувши золоченим руків’ям.

— І запоясника, которого у Січі украв!

І кинджал турецький, саджений шляхетним камінням, упав додолу.

Лишився Барабаш у сорочці та шароварах рядняних, — де та й пиха поділася! Голову опустив на груди і зиркає спідлоба.

— Що, — питає,— заріжете мене тепер?

Сплюнув Обух і каже:

— Забагато чести для тебе буде, чортів сину! Ми оружжя козацьке не на теє носимо, щоб собачою кривлею його каляти!

— А що зробите?

— А нічого!

Витріщив очі Барабаш і голову звів.

— Як се — нічого?!

— А отак! Не козак ти вже. Іди собі.

— Куди се?

— Куди захочеш… хоч і галасвіта!

— Та що се таке! — заревів Барабаш, і сльози покотилися замурзаними щоками. — Усі женуть мене… усі кажуть, іди галасвіта, навіть князь Ярема!

— Бо перекинчики нікому не треба! — відтяв характерник. — Хто зрадив своїх, той зрадить і чужих. Катай звідціля!

— Куди ж я піду, як тепер мене і в Лубнях не приймуть! — ще дужче заревів Барабаш і почав очі терти кулаками.

— А нам що до того… куди очі дивляться, туди і йди!

Тут і Михась утрутився.

— Хоч і до пекла самого! — каже. — І хутчій, щоб не смерділо тут тобою! Не второпав, еге?

Перестав Барабаш хлипати і позадкував до воріт. Либонь, не вірив, що так воно плазом обійшлося йому, боявся, певне, що стрельнуть зараз у нього або ще яке лихо станеться, та як за брамою опинився, то намастив п’яти салом та й пішов, як сірий долиною, — аж смуга за ним лягла! За хвилю тільки трава удалині гойдалася, де він біг.

— А з конем сим пекельним що робити? — питає Михась, коли вони Барабаша нагнали.

— Се вже мій клопіт, сину, — каже Обух.

А чортів жеребець стоїть і тільки очима світить, немов походнями, так скувало його Коштрубове свастя! Підійшов до нього характерник, прочитав пошепки заклинання й махнув рукою.

121