Чигиринський сотник - Страница 113

113

— Ого! — каже Обух. Та й узяв тую диковину до рук і оглянув уважно. — Давненько не бачив я такого оружжя…

— А що воно отсе таке? — питає Михась.

— Самостріл, — каже характерник, — а ще зовуть його арбалет… А ось і стріли!

І взяв золочений сагайдак, що лежав коло того самостріла.

— Ти ба, — каже, — та вони з криці куті! А чим вони нам у помочі стануть? В нас он два мушкети, яничарка і горлач…

— Як мали шеремети взяти Голунь, — сказала поважно князівна, — скував сії стріли той, що його й ім’я вже забулося… Великим волгвом він був, то вклав у них усю свою силу, та пізно було! Видно, судилося, щоб город наш перестав існувати…

— І що ж? — питає Обух.

— А заряди одну, то й побачиш! — каже князівна.

Подумав характерник та й дістав залізну стрілу і поклав її на ложе самостріла.

— А як же це воно стріляє? — поспитався Михась.

— А просто! — каже Обух. — Оце поклав стрілу, корбою туєю тятиву напинаєш — і гаття! На осьо…

Узяв Михась арбалет, крутонув корбу і приклав самостріл до плеча.

— Куди стрельнемо?

— На той берег ціляй, — каже князівна. — Он бачиш там пагорб?

— Ну, бачу…

— Ото туди і стрельни!

Заскалив око малий козак, націлився — і придавив гачок, що зісподу був. Такий легенький був спуск, що зірвалася стріла, насилу він пальцем того гачка торкнувся, хуркнула над Ворсклою — і бабахнуло потойбіч, що земля під ногами здригнулася! Сяйнула огненна куля, бризнули грудомахи землі вусебіч, знялася хмара куряви на річкою і попливла довжелезним брудним хвостом за вітром. Глянув Михась, а пагорба й сліду не лишилося — тільки яма на тому місці зяє та комиші горять кругом.

— Господе милосердний! — каже малий козак. — А щоб раніше нам таке оружжя!.. Дякую ж тобі, ясна пані!

Глянула вона на нього сумно та й каже:

— Що ж, нехай збудеться те, що в давніх книгах записано… А тепер відпусти мене, лицарю!

І замовкла. Стоїть і дивиться на Михася, а вітер знай квилить на горі й коси її розвіває. Понурився малий козак, за пазуху поліз і потягнув за поворозку.

Як дістав Михась тую ляльку, то засяяла вона, аж очам боляче стало.

— Еге ж, — каже тихо князівна, — се він… Стільки віків минуло, а світла цього не забути було!

Та й провела по ній кінчиками пальців.

— Що ж, усьому край надходить… — зітхнула вона сумно.

— А нам тепер що робити? — устряв характерник.

— А вам тепер треба на той бік Дніпра…

— І що?

— Коло міста, що зветься Чигирин, знайдете старого козака… Був він писарем у війську запорозькому, а тепер сотником у ляхів. Ото і є той, що має коло замкнути…

— Та й що він зробить? — не втямив Михась.

Засміялася гірко князівна і головою покивала.

— Запалить Україну, і не буде вже вона така, як була раніше! Оновиться в огні, а далі як буде, так і буде…

Уклонився Михась і каже:

— Що ж, прощавай, князівно…

А вона схилилася до нього й чубчика на голові скуйовдила.

— Прощавай, лицарю… Довго житимеш ти на сім світі, та гірке буде твоє життя! А щоб посолодити тобі його хоч трохи, ось дарунок від мене…

І поцілувала його в чоло. Пропік той цілунок Михася до самого серця, аж шкура затерпла і мурашки по спині побігли.

— Ого! — каже. — Мене ще ніхто так не цілував!

І відступив було на крок, та князівна поклала йому руку на плече.

— Мала вже моя сила, та хочу вас ще в дорогу спорядити… — каже вона. — А гляньте-но туди!

Зиркнув Михась, коли ж біля берега де не взявся величезний човен. Сиділо у ньому кількоро воїнів у латах і панцирях, а на носі височіла статуя бородатого чоловіка з тризубцем у руці.

— Одвезуть вас мої лицарі до Дніпра, — каже князівна. — Поки будете на сім човні, ніяке зло до вас приступу не матиме, навіть сам Чорнобіг, бо пливтиме він Дажбожим шляхом. Ідіть!

Уклонилися мовчки козаки князівні, спустилися у діл і побрали коней за гнуздечки. Як запровадили вони їх на той човен і самі посідали на лавах, відчалив він од берега і посунувся помалу за течією. Озирнувся Михась і побачив постать у золотих шатах, що дивилася їм услід з високої річкової кручі. Даленіла вона й даленіла, а як підхопила їх бистрина і понесла за водою, заспівала князівна, і вітер доніс до них її голос:

Засвічу свічу проти сонечка,
Тихо у тихо йду.
А вода по каміню, а вода по білому
Іще тихше, іще тихше…

Засвічу свічу проти місяця,
Тихо, тихо йду.
А вода по каміню, а вода по білому
Іще тихше, іще тихше…

Не горить свіча проти сонечка,
Тихо у тихо йду.
А вода по каміню, а вода по білому
Іще тихше, іще тихше…

Не горить свіча проти місяця,
Тихо у тихо йду.
А вода по каміню, а вода по білому
Іще тихше, іще тихше…

Ото співала вона, і прозорішала її постать, блідла, наче зоря на ранковому небосхилі, танула, мов та свіча, а як останні слова одзвучали, налетів раптом вітер — та й розвіяв її, наче дим, і порожньо стало на вершині гори, наче й не жила вона ніколи на світі.

— Ну, — сказав характерник, — от ми і знову на правому березі… Попереду Кременчук, а відтіля до Чигрина рукою сягнути!

Михась озирнувся. Сонце сходило над полями, і коні жваво бігли росяною травою. Аж за північ пристав байдак до Дніпрового берега, а як зійшли козаки на берег, то відштовхнулися мовчки воїни веслами, випливли насеред Дніпра — і щезли в нічній пітьмі.

113