Чигиринський сотник - Страница 11

Озирнувся Михась та й бачить: горять стайні, горять кошари та повітки, зайнялася вже і стріха на хаті. А татаре перелізли частокіл і кинулися людей мордувати. Вхопили наймити голоблі та люшні й давай боронитися, та де там — стільки тих татар, що на одного по десятеро приходиться! Коли ж тут і дід із шаблюкою з хати вибігає.

— Та що ж ти, — каже, — лядський поплентачу, коїш отсе?!

Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім’я битий — хитнувся вбік, що тільки штихом дряпнуло його по лобі, метнувся до воза і теж шаблюку вихопив.

Михась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.

Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита крівлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка — так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Михась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, — вже й захекалися неабияк, уже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти.

Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.

— Я тобі покажу, як огня підкладати! — каже Чурай звіздареві.— Ще тобі круки очі виклюють!

— Діду, — отямившись, заволав Михась, — діду, я зараз!

Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув бияк по кременю — і не підпалив затравку. Вхопив Михась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, — та й закляк од подиву.

Із темного неба, де телесувався лютий вітрюган, з хмари густого диму, осяяної з-під споду криваво-червоною загравою, долинув повільний жалобний спів, од котрого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався, перекриваючи тріск та гогот вогню, аж із вировиська диму та мороку виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

Глянув на них Чурай та й опустив шаблю.

— О Господе, — видихнув він, — спаси і помилуй нас, грішних!

І того ж таки менту замахнувся звіздар та й рубонув його скільки було сили. Заточився старий козак і впав на коліна; ще надався було встати, хоч був розтятий аж до пояса, та тільки хитнувся і повалився набік.

— Михасю, — заволала Горпина од хати. — Михасю, тікай… тікай мерщій!

Махнув рукою звіздар — і завалилася хата зі страшенним гуркотом, бризнувши у небо іскрами й жаруками, та й поховала молодицю. Тут упала і брама у стайні. Вискочив звідтіля один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, певне, подушилися димом у стійлах.

А Михась і не завважив того.

— Діду, — каже, уклякнувши навколішки біля старого, — діду… ти чого?! Вставай, ну ж бо!

Заіржав гнідий і вдарив копитом у землю. Озирнувся малий козак та й бачить: стоїть звіздар посеред обійстя, звівши руки догори, і з шаблі гаряча кров капле. А літавиці так і кружляють, так і кружляють над ним, як навісні.

— Ну, гицлю, — каже Михась, — уже ж моя куля тебе не мине!

Та й звівся на ноги. Потяг за курок, а порох засичав на полиці, бухнув дулом, — та й переломився пістоль при самому держакові.

— На кого ти руку звів, потерча?! — каже йому Мурмило. — Іди сюди! По тебе ми прибули, урвителю! — І до літавиць: — А візьміть-но його, сестри, та однесіть до господа нашого, Чорнобога!

Заголосили пекельні діви та й шугонули з неба до землі. Як почув Михась їхній клятий дух, то впав додолу горізнач і лице затулив долонями. Страшно йому зробилося — ні рукою, ні ногою не може поворухнути од переляку. А пекельні діви в’ються над ним та перегукуються пронизливими голосами.

— То що, сестри? — питається штукар.

— Нема його! Нема його! — жалібно заквилили літавиці.

Мурмило і руками в поли вдарився.

— Як то — нема?! Таж допіру тут був!

— Щез він! Щез він!

— А нехай чорти вас ухоплять! — заревів штукар. — Се невидним його воно вчинило — ловіть, а то втече зараз!..

Тут уже й Михась уторопав, що не бачать його. Відповз потихеньку вбік, звівся на ноги та й до гнідого жеребця, що пожарищем гасав. Плигнув на нього охляп і вдарив п’ятами в боки. Страшенно заіржав гнідий, частокіл перескочив та й помчав у степ на зламану голову.

IV

Довго мчав Михась у світ за очі, аж і пожариська вже не стало видно. Як зачвакало під копитами якесь болото, а кінь почав сапати і хоркати, спам’ятався малий козак і придержав його.

— Стій, — каже, — братику… а то ще у багна вшелепаємося!

Та й чоло втер долонею. Аж тепер утямив він, що за лихо скоїлося — збагнув нарешті, що діда убили, а хутір згорів; що челядь зайняли у бран татаре, которі аж з Лубень сюди приїхали; що сам він утік, та йде його слідами пекельна сила, від якої й не сховатися ніде…

— А як татар вона за мною пустила, то й геть біда!.. — каже він сам собі.— Тії гицлі й на камені слід розгледять!

Страшно зробилося Михасеві — торкнув ногою коня та й завернув убік, щоб вибратися з того мочарища. Як загупали кінські копита об тверду землю, спинився він на пагорку і почав роззиратися округи.

— Наче ж на Охматів прямував:..— каже стиха до себе. — Та дарма… їхати треба хутчій, а то зловлять мене посеред чистого поля, мов того зайця!

І завернув до лісу, що виднів за якісь гони о ліву руч. Як опинився попід старими дубами, що росли на узліссі, зразу йому й легше стало на душі. Пустив коня лісовою стежиною і попрямував, куди очі дивляться.