Чигиринський сотник - Страница 105

105

— А що, доцю? — питає стара бісурканя.

Нічого не відказав гидол, тільки головою поволі повів ліворуч і праворуч, до чогось наче прислухаючись.

— Завітрила щось… — тихо сказала стара, трохи зачекавши. — Вона така почутлива, що за кількоро гонів живу душу внюшкує!

І допіру вона сказала ото, як зірвалася лялька з місця і чимдуж побігла до верби, що височіла над урвищем. Стала там, озирнулася та й нетерпляче замахала рукою, — ідіть сюди, мовляв!

— Ти ба! — каже друга відьма. — А що ж се вона там надисала?

— А гайда, то й побачимо, — каже стара.

Як під’їхали вони до тієї верби, то кукла обернулася й каже:

— Ось тобі, мамо, й теє, що ти шукала!..

Глянула бісурканя, коли ж там лежить хлопчина, которого ото вода забрала.

— Доцю, — каже стара, — ми ж до городища не могли втрапити, а ти нам оце цього недолітка вискіпала… Що з тобою, дитино моя?

— Ти, мамо, сюди поглянь, а тоді й ганити мене будеш! — каже їй кукла.

Та й сягнула Михасеві за пазуху і добула ту ляльку, що висіла у нього на шиї. Як узяла вона її до рук, то так вона сяйнула, що бісуркані аж сахнулися од неї.

— Матінко Неє, П’ятінко святая! — охнула стара відьма. — Та се ж… се ж…

— Дажбожий Ключ, которий на білий світ прийшов, — каже гидол. — А хлопчина цей — те немовля, що за нього дев’ять літ тому твоїх сестер козаки повбивали коло Вовчої балки!

Поз’їжджалися бісуркані докупи, з’юрмилися довкола Михася та й перемовляються між собою.

— Оце поталанило нам… тепер батько Триглав золотом нас засипле!

— Ловили ми його, ловили, аж, бач, де зостріли!

— Кажуть, літає десь попід хмарами слуга Чорнобогів на змієві,— треба тому його оддати!

— Та де там… тільки хрещеній душі сей знак до рук дається!

— А з хлопцем що робити?

— А хтозна… Прийдеться Яреминих козаків ждати!

Тут махнула рукою стара бісурканя й каже:

— Ану цитьте всі! Заберемо сього недолітка та завеземо в городище. Так чи так, се наш ясир! А вчинимо ми з ним ось як…

Замовкла стара відьма, а тоді й каже:

— Ну, самі знаєте, нащо ми туди їдемо!

Заверещали бісуркані, завили і в щити почали гамселити, як навіжені. А дві підняли Михася за руки й за ноги, завдали вепрові на спину й ликами припнули.

— То що, мамо, стала я тобі у пригоді? — питає кукла.

Взяла її стара бісурканя в руки, поцілувала в обидві щоки й каже:

— Моя ти мармулєточка! Послужила ти нам, як ніхто… а тепер лізь назад, чортова дитино!

Як сказала вона теє, то гидол очі заплющив і став тим, чим був передніше, — розмальованим шматком дерева. А бісурканя одтягнула комір вишитої сорочки, вкинула його туди й каже:

— Понад балкою тепер підемо… гайда!

Довго і тяжко виринав Михась із того забуття, в яке провалився ото, як узяла і понесла його вода. Спершу озвалося нестерпним болем побите й потовчене тіло, потім посвітліло ув очах і, насилу розтуливши повіки, побачив він блакитне небо угорі й легенькі білі хмарини, що пливли кудись удалину. Чутно було тяжке сопіння, хоркання, тупіт… а смерділо так, що не продихнути: і потом їдким звірячим, і сопухом немитого тіла, і болотом, і ще чимось таким, що й не второпаєш… А трясло і підкидало, що страх божий! Якусь хвилю лупав Михась очима, намагаючись уторопати, де ж се він опинився, потім спробував поворухнутися — і втямив, що його зв’язали!

— Ага, проснувся!.. — каже хтось поруч. — Нічого, вражий сину, ще трохи — і на місці будемо…

— А там і клямка тобі западе! — озвався другий голос.

Покрутив Михась головою, звівся трохи і второпав нарешті, що лежить він горізнач на спині у вепра, здоровезного та сухореброго, неначе хорт, що мчить та звіряка щодуху понад балкою, кувікаючи і хоркаючи, мов несамовита, а довкруги верхи на таких самих потворах женуть бісуркані. Мороз Михасеві по шкурі пішов, як розгледів він тих войовниць зблизька: старі вони були, мов земля, з пісними обличчями, де застигла байдужість і бездушність, в панцирах, кольчугах та шоломах, що таких і не побачиш уже ніде, зі старосвітським оружжям, которим уже ніхто й не орудує тепер. Та найстрашніше теє було, що в кожної почвари сиділа на шиї гадюка, а то й дві чи три: видать, приручене було теє гаддя, бо не кусалося, а тільки часом зводило трикутні голови і роззявляло пащеки, дриґаючи роздвоєним жалом. Як придивився Михась, то й кров у нього в жилах захолола: яких там гадюк тільки не було! І здоровезні сірі з трикутниками на спині, которі ото у лісі водяться, й чорні та тонкі, мов батоги, що живуть по степах і залазять часом сонному мандрівцеві за пазуху погрітися, і маленькі прудкі гадючки, що як укусить, то вже певна смерть, і якісь гадини піщаної барви, пописані вигадливими візерунками, й грубелезні зелені тварюки з несамовитими очима-намистинами… Аж затрусився малий козак, угледівши тую худобу, що бісурканям служила, — тільки зараз утямив він, що влип він у халепу, з якої виходу немає.

А бісуркані тим часом виїхали у степ. Вечоріло вже, на обрії висіли багрові хмари, кидаючи у степ довгі похмурі тіні. Лисніли трави проти сонця, і високо в небі кружляло гайвороння.

— Он і гай уже видніє…— озвалася стара бісурканя, що їхала попереду.

— А городище там ще стоїть? — питає которась із відьом.

— Сімсот год уже тому, як була я востаннє там, — каже стара бісуркання. — Ще в Києві князем був Олег, а над Волгою стояв Ітиль-город… Як їхали ми тоді цим степом, то ніяких мочарищ та багон тут і близько не було. Тільки ж капище має хоч як уціліти, бо з каміня воно!..

105