Чигиринський сотник - Страница 1

К оглавлению

1

Володар ключів
У лицарському світі Леоніда Кононовича

Допіру автор цього роману вважався батьком кримінального жанру в сучасній українській літературі, будучи автором перших в Україні бойовиків з «національною» підкладкою. В який спосіб уже нині вшанувати Леоніда Кононовича? Український Толкін? Вітчизняний Ден Браун і Перес-Реверте в одному жанровому флаконі? У будь-якому разі в його «Чигиринському сотнику» тішить око щира козацька автентичність, а такої яскравої оповіді ще пошукати в сучасній українській літературі. В неукраїнській, можливо, знайдеться, але хіба що за часів трубадурів зі скальдами і лицарями Круглого столу, де геральдика стилю поєднується із бойовою динамікою історичної саги.

Натомість сьогодні, як знати, всі полюють за сюжетом, і мало хто дбає про орнаментальність, жанрово-стилістичну канву, відповідну поетику героїчної оповіді, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але й мудра сповідь історії достоту в усьому, що згадується зокрема в романі Кононовича. Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої «в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий», і «тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні».

Зчаста українська традиція перегукується в цьому романі з чужинними світоглядними практиками, але на це так само існує слушна одповідь. Особливо, коли, наче у «Володарі перснів», де орки мчать верхи на варгах, «з-за річкової кручі, хоркаючи, сапаючи і повискуючи, висипало стадо диких вепрів, на кожному вепрові сиділа верхи старезна кощава відьма зо щитом на плечі та мечем при боці». Отже, про що це свідчить? Про спільну міфологію як коріння казки під колискою людства? А чи про спільні вірування, які проростали у переказах різними мовами, якими люди в усьому світі молилися до одного-єдиного Бога в різних подобах? У будь-якому разі, в історії літератури ця межа, наче у «Чигиринському сотнику» Кононовича, пролягає поміж білим світом і пеклом. «Така се місцина, куди й ворон кості не заносить, бо воно ні те, ні се — ні Богу не належить, ні чортові! Ото й водиться тут нечисть, та ще татаре тирлуються, як мають в Україну йти».

У такий спосіб триває ця гостросюжетна оповідь про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю. А саме звідти, де Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає. І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут — Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли над нею лихо зависне. Коли ж до правди, то це як Троянський кінь українства у засмічене західною культурою сьогодення. Або вірус Троян, покликаний знищити бацилу зневіри у звироднілих читацьких душах. А що в романі козаки, а не ельфи попереду, то це все даруйте, бо на те й кров у запорожців, щоб її проливати, як слушно зауважує автор. А як інакше? Або, як каже старий козарлюга у Кононовича, нащо козакові знати свою долю? Мовляв, «козацька доля у Бога на колінах, то ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!»

По суті, «Чигиринський сотник» — це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати, як «козацьке фентезі». Але навіть у цих шорах стилю все одно знайдуться шати, якими вільно буде не прикрити, але прикрасити суху табель про літературні ранги, бо на те авторова воля, що «наче козацьке право, яке завелося на світі, як і князів у Києві не було, та, либонь, і Києва самого». Таким чином, тверда жанрова категорія «фентезі» легко розчиняється в контексті «українського світу», який в романі нашого автора не вимагає ніяких «стилістичних» прикрас. Загалом будь-яка архаїка того стародавнього часу — відьми, лісовики, русалки включно із Бабою Ягою і Змієм Гориничем — сприймається, як знати, за «фантастичну» лише крізь призму християнського світогляду. Натомість поганська історія нашого краю багата на ще й не такі чудасії, з якими вкраїнський люд жив у далекі «міфологічні» часи. А саме тоді, «як молилися наші щурі та пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні… і коли запорожці через підступи ворожі почали вже й на силі занепадати, а пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі».

Бо частенько в «Чигиринському сотнику» балакають, «ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи та уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести». І часто-густо в цій оповіді буває, що «озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх, пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки», а в небі, крім того, звіздар Мурмило верхи на драконі мчить, і нікуди від цієї казкової пошесті не дітися. Хіба що дочитати до кінця й продовження чекати, бо усе це про становлення-виростання молодого козака, а що воно далі буде, то лише сам Пан Автор відає, що йому, звісно, Пан Бог у тому всіляко допомагає.

Тож казки, легенди та перекази оживають у романі Кононовича молодильними яблуками національної традиції. Тут кидають пасмо волосся, і біжить річка, а дівки тут такі, що «одна брова варта вола, а другій брові й ціни нема», і так само нема на це ані ради, ані Номиса з Лейтесом і Яшеком, щоб ці приповідки в історію наського письменства записати, класифікувати і до шкільної програми включити. Тільки читання і переказування з вуст у вуста і передавання з рук до рук цієї книжки про ключі до життя на землі назвою Україна, що означає «Богом Украяна».

1